Роздiл 5.

Розділ 5 Звідки ви знаєте ці слова?

Беатріче знайшла темнішу сукню, але Тереза не дозволила вважати це достатньою підготовкою до наступної поїздки.

— Якщо на вас виллють воду, вона теж намокне, синьйоро.

Баронеса стояла перед дзеркалом, повернувшись трохи боком, і розглядала темно-зелену тканину.

— Ви зараз заспокоюєте мене?

— Я пояснюю, що колір не захищає від усього.

— Тоді мені потрібна ще одна порада.

— Не сідайте, доки не перевірите.

Беатріче обернулася.

Тереза тримала в руках шпильки й мала цілком серйозне обличчя.

Потім вони обидві засміялися.

Сукня була не нова, проте добре збереглася. На рукаві довелося прибрати зайве оздоблення, біля ліфа — трохи послабити шов. Після цього Беатріче могла вдихнути, не згадуючи одразу про допомогу.

Тканина мала глибокий зелений відтінок, який не робив її блідою. Волосся Тереза зібрала низько, залишивши біля скронь кілька м’яких пасом. На шиї лежала біла полотняна тканина, на зап’ястках — чисті манжети.

Беатріче провела пальцем по шву.

— Хто переробляв?

— Я й дівчина, яка допомагає з білизною.

— Подякуйте їй від мене.

Тереза кивнула.

— Ви можете сказати самі. Вона завтра буде тут.

— Тоді скажу сама.

У дзеркалі відбилася невелика усмішка економки.

Беатріче вже знала: Тереза не любила, коли її хвалили надто довго. Натомість добре помічала, чи пам’ятає господиня про інших.

З цим було простіше.

Баронеса ніколи не вірила, що цілий будинок може працювати завдяки одному важливому обличчю за столом.

Навіть якщо обличчя мало титул.

Особливо якщо мало титул.

— Кларіче поїде з вами? — запитала Тереза.

— Частину дороги. Їй треба зустрітися з людиною з майстерні.

— Тоді вам принести маленьку подушку?

— Так.

Тереза поглянула на неї.

— Ви вже не сперечаєтеся.

— З подушкою сперечатися невигідно. Вона завжди має рацію.

Економка знову всміхнулася й взялася до волосся.

Беатріче заплющила очі.

Гребінь ковзнув повільно, без болісного натягу.

Вона майже звикла до довжини.

Майже звикла до нового обличчя.

До того, що сама не може вдягнутися за десять хвилин, — ще ні.

Але вже перестала щоранку ображатися на весь вісімнадцятий вік.

Тепер ображалася вибірково.

Поїздку призначили через шість днів після садового прийому.

За цей час Ланді знайшов не сам загублений додаток, а докладніший запис про нього. З’явилася можливість порівняти давню назву з місцем, яке ще пам’ятав один із людей, що працювали на землях обох родин.

Марко Феррі домовився про зустріч.

Лоренцо запропонував зібратися на віллі й звідти поїхати до ділянки.

Цього разу без прийому.

Беатріче прочитала це речення двічі.

Відчула вдячність.

Потім побачила нижче коротку приписку Вітторії.

Княгиня просила зайти до неї після повернення, якщо залишаться сили.

Беатріче відклала лист.

Кларіче сиділа навпроти й складала власні папери.

— Що?

— У їхньому домі ніколи не буває тільки дороги.

Сестра підняла голову.

— Княгиня?

— Княгиня.

Кларіче всміхнулася.

— Вона запросила й мене?

— Так.

— Я не зможу залишитися надовго.

Беатріче глянула на неї уважніше.

— Через майстерню?

— Через майстерню.

Відповідь була надто швидка.

Баронеса не стала допитувати.

Сестра мала право на власну справу.

І на розмову, в якій Беатріче не буде присутня тільки тому, що хоче все розуміти.

— Тоді я попрошу відвезти тебе, коли завершимо, — сказала вона.

Кларіче помовчала.

Потім кивнула.

— Дякую.

Це слово між ними останнім часом звучало частіше.

Не тому, що сестра раптом стала покірною.

Навпаки.

Вона почала говорити, чого хоче, не загортаючи кожне прохання в пояснення, чому Беатріче нічого не тямить.

Це було значно приємніше.

Оттавіо прийшов до них уже після того, як рішення про поїздку було ухвалене.

Вислухав.

Похитав головою.

Сказав, що старі люди часто пам’ятають не те, що було, а те, що їм вигідно.

Беатріче відповіла, що це стосується не тільки старих.

Кларіче дивилася в папери.

Надто уважно.

Дядько не одразу знайшов, що сказати далі, тому розмова завершилася раніше, ніж могла б.

Уранці над пагорбами стояла тонка світла імла.

Сонце ще не нагріло кам’яні огорожі, у затінку було прохолодно. Беатріче сиділа в кареті, тримаючи рукавички на колінах, і вдивлялася в дорогу.

Тепер вона помічала інше.

Де колеса залишали глибші сліди.

Де вода після дощу могла затриматися.

Де треба було притримати коней перед поворотом.

Не тому, що збиралася стати знавчинею дорожнього будівництва.

Просто кілька поїздок переконали її: якщо вирішувати суперечку про проїзд, варто хоча б знати, як цей проїзд відчувається спиною.

Кларіче тримала маленьку папку.

На пальці в неї була тонка смужка чорнила.

Беатріче помітила й усміхнулася.

— Теж?

Сестра опустила очі на руку.

— Переписувала відповідь.

— Рано?

— До сніданку.

— Це небезпечна звичка.

— Ти теж так робиш.

Беатріче не стала заперечувати.

Колись робила значно гірше.

Могла відповідати на листи в ліжку, однією рукою тримаючи телефон, другою — чашку, яку Лоренцо ставив їй на тумбочку.

Він казав, що одного дня вона погодить великий контракт, ще не розплющивши обох очей.

Вона відповідала, що для деяких контрактів і одного ока забагато.

Спогад був теплий.

Без автомобільного удару.

Без останнього слова.

Беатріче дозволила собі залишитися в ньому на кілька секунд.

Потім карету хитнуло, і вона повернулася до теперішнього.

Кларіче вхопилася за край сидіння.

— Тут завжди так.

— Уже знаю.

Беатріче поправила подушку.

Тереза знову мала рацію.

На віллі їх зустріли без світської метушні.