Роздiл 4.

Розділ 4 На цю лавку не сідайте

Аньєзе дізналася про зіпсовану зачіску раніше, ніж Беатріче встигла допити ранковий напій.

Тітка з’явилася в кімнаті з таким обличчям, наче смолу поклали їй особисто під подушку.

— Оттавіо каже, князівська донька зовсім невихована.

Беатріче відламала шматочок хліба.

— Оттавіо бачив її менше години.

— Достатньо, щоб зробити висновок.

— Про зачіску — так.

Аньєзе сіла без запрошення. На ній була саме та нова сукня, за яку вони нещодавно заплатили. Тканина мала густий теплий відтінок, оздоблення біля грудей було складене ретельно, але рукави виявилися такими вузькими, що тітка брала чашку з помітною обережністю.

Беатріче не прокоментувала.

У кожної дорослої людини було право оплатити власну незручність.

Питання полягало лише в слові «власну».

— Вітторія завжди вважала себе знавчинею виховання, — продовжила Аньєзе. — Принаймні так говорила.

— Можливо, знання не завжди діють на трирічних.

— На дітей діє твердість.

Беатріче згадала маленьку руку на темному рукаві.

Потім Лоренцо, який не сварив доньку перед усім столом, але й не дозволив піти гратися, поки дорослі виправляли зачіску.

— Батько не залишив витівку без уваги.

— Батько, — тітка злегка підняла брови, — мав би подумати про дружину.

Беатріче відчула, як апетит зменшується.

Не тому, що їй була цікава особиста доля князя.

Просто вона вже знала цей напрямок розмови.

— Здається, інші про це думають достатньо.

Аньєзе нахилилася ближче.

— А він приділяв тобі увагу?

Беатріче повільно поклала хліб на тарілку.

— Ми приїхали у справі.

— Я не про папери.

— А я саме про них.

Тітка всміхнулася.

Поблажливо.

Наче Беатріче соромилася, а не відповідала.

— У твоєму віці треба використовувати нагоди.

Беатріче подивилася на неї.

У її справжньому віці вона вже давно навчилася відрізняти нагоду від чужого бажання влаштувати собі зручніше життя.

— Я використала, — сказала вона. — Нам дозволили переглянути потрібні копії.

Аньєзе зітхнула.

— Ти стала дуже буквальною.

— Після удару по голові бережу те, що залишилося.

Тітка піднялася.

Повільно, бо нові рукави не сприяли різким рухам.

— Я тільки хотіла добра.

Беатріче взяла хліб.

— Тоді сьогодні обійдемося без князя.

Вона й сама охоче обійшлася б.

Зустріч залишила багато вражень, але жодне з них не вимагало негайного продовження.

Крім документів.

У наступні дні Беатріче займалася своїм домом.

Не рахувала кожну ложку й не ходила за Терезою з питанням, чому витратили ще одну свічку. Після першого тижня вона вже зрозуміла, наскільки легко можна перетворити власне бажання порядку на чужу щоденну муку.

Люди тут працювали багато.

Інакше, ніж у її колишньому житті.

Повільніше там, де потрібні були дорога й ручна праця, але не ледачіше.

Уранці вона вийшла до комори й побачила, що над пошкодженим місцем уже зняли частину покриття. Двоє чоловіків працювали на драбині. Нижче стояв Стефано й подавав інструменти.

Новий держак був світлий, ще без темних слідів від рук.

Беатріче зупинилася біля нього.

— Зручний?

Стефано повернув інструмент, оглянув, ніби мав оцінити його не для себе, а для важливої людини.

— Добрий, синьйоро.

— Тоді добре.

Він чекав продовження.

Вона не додала промови про турботу.

Пішла далі.

На кухні пахло цибулею, гарячою олією та хлібом. Жінка біля столу розбирала зелень, відкидаючи пожовклі листочки. На її рукаві було борошно, на чолі — волога пасма.

Побачивши господиню, вона почала підводитися.

— Не треба, — сказала Беатріче. — Я не інспектую каструлі.

Тереза, що йшла поряд, тихо кашлянула.

Беатріче глянула на неї.

— Поки що.

Кухарка всміхнулася, хоча й невпевнено.

У кутку стояла велика миска з водою. Поряд лежали чисті полотняні рушники. Біля дверей — кошик яєць, накритий тканиною.

Беатріче запитала, коли краще повідомляти про гостей, щоб це не створювало зайвої роботи.

Тереза відповіла відразу.

Кухарка — після короткої паузи.

Сказала те саме, тільки значно докладніше.

Виявилося, що Аньєзе могла запросити людей удень, а ввечері здивуватися, чому стіл недостатньо багатий.

Беатріче вислухала.

Потім попросила Терезу попереджати її про такі запрошення.

— Я не хочу, щоб ви вигадували птицю з повітря.

Кухарка знову всміхнулася.

— Це було б зручно, синьйоро.

— Для вас — так. Для птиці не впевнена.

Коли вони вийшли, Тереза несла в руках кілька гілочок зелені.

Беатріче взяла одну, розтерла пальцями й понюхала.

Не та шавлія, що Лоренцо купив на ринку.

Але запах був близький.

На мить перед очима з’явилася його рука над пательнею, підкочений рукав, легкий нахил голови.

Він завжди пробував їжу до того, як кликав її.

І майже завжди обпікався.

Беатріче опустила руку.

Тереза помітила, що вона замовкла, але не запитала.

Вони вже трохи навчилися цього.

Кларіче принесла відповідь від Ланді на п’ятий день після поїздки.

Не поклала папір перед Беатріче як обов’язок.

Прочитала сама, потім сказала:

— Він знайшов згадку про додаток.

Беатріче відсунула книжку.

— Сам документ?

— Ще ні. Але є запис, що його складали окремо. І назва ділянки, якої він стосується.

Сестра сіла навпроти.

На столі стояла невелика мисочка вишень. Плоди були темні, не всі однаково стиглі, із довгими хвостиками. Тереза принесла їх із кухні, пояснивши, що частину треба використати швидко.

Кларіче взяла одну.

Подивилася на сестру, ніби чекала зауваження.

Беатріче посунула миску ближче.

— Їж. Я не веду облік вишень.

— Тітка іноді веде.

— Тоді треба їсти швидше.

Кларіче засміялася.

Коротко.

Потім повернулася до листа.