Роздiл 3.

Розділ 3 Князь із поганим настроєм

Напередодні зустрічі Беатріче довго не могла заснути.

Не через Вальд’єрі.

До незнайомих людей, які могли виявитися неприємними, вона звикла ще в іншому житті. А ось до порожнього ліжка — ні.

Вдень її відволікали розмови, одяг, папери, незручна вода в глечику. Вночі, коли Тереза йшла, а за вікном залишалися тільки темні обриси дерев, згадувалося те, на що вона не дозволяла собі витрачати весь день.

Лоренцо спав ближче до дверей.

Казав, що так краще чути, якщо хтось прийде їх грабувати. Беатріче відповідала, що злодії розвернуться, побачивши їхній старий телевізор, а якщо помітять її робочу пошту, то ще й залишать гроші зі співчуття.

Насправді він просто звик до того боку.

І до того, що перед сном вона клала руку йому на груди.

Іноді вони розмовляли. Іноді мовчали. Беатріче могла вже дрімати, а потім відчути, як він обережно забирає її пальці з-під власного плеча, щоб не затекли.

Тепер рука лежала на прохолодному простирадлі.

Вона пересунулася на кілька сантиметрів, ніби могла знайти там залишок тепла, й одразу розсердилася на себе.

Не знайде.

Беатріче заплющила очі.

Від удару залишилися уривки: світло крізь дощ, різкий рух його рук, власне ім’я. Вона перебирала їх знову, хоча знала, що від цього нічого не зміниться.

Він міг вижити.

Міг прокинутися в лікарні.

Міг сидіти зараз біля її ліжка, тримати за руку й сердитися, що вона не відповідає.

Або…

Вона не договорила навіть подумки.

У темряві повільно видихнула й склала долоні, незграбно, як людина, котра давно не знала, з чого починати молитву.

— Будь ласка, — прошепотіла вона. — Нехай він живе.

Слова прозвучали тихо.

Ніхто не відповів.

Беатріче опустила голову.

— Якщо я не можу повернутися… нехай хоча б він залишиться там. Нехай не болить. Нехай хтось буде поруч.

Останнє прохання далося найважче.

Їй хотілося, щоб поруч була вона.

Щоб поправляла йому подушку, сперечалася з лікарями, приносила воду. Щоб він відкрив очі й побачив її, а не чужу людину.

Проте хотіти цього й бажати йому самотності було не одне й те саме.

Беатріче витерла щоки.

— Тільки нехай живе.

Вона лягла, притиснула складений аркуш до грудей і ще довго слухала, як десь унизу зачиняють двері.

На зустріч вони вирушили вранці.

Кларіче уважно оглянула сестру ще на сходах.

Світло-блакитна сукня після невеликої переробки сиділа краще. Біля шиї лежала тонка біла тканина, волосся Тереза зібрала так, щоб не тягнути загоєну скроню. Замість кількох різних прикрас Беатріче обрала тільки невеликі сережки.

Сестра подивилася на них.

— Тітка залишила тобі намисто.

— Я бачила.

— Воно дорожче.

— Мені сьогодні потрібна шия, а не оцінка майна.

Кларіче трохи примружилася, стримуючи усмішку.

— Вітторія Вальд’єрі помічає такі речі.

— Тоді нехай помітить, що в мене є сережки.

На ґанку чекав Оттавіо.

Він був одягнений ретельніше, ніж зазвичай. Жилет не натягувався на животі так сильно, перстень блищав, а волосся біля скронь пригладили.

Беатріче відзначила це без коментаря.

Дядько збирався представляти родину.

Або відвойовувати право говорити за всіх.

Поки що вона дозволила йому сісти до карети.

П’єтро Ланді мав приєднатися до них у місті. Тереза залишилася на віллі, але перед від’їздом перевірила, чи взяла Беатріче хустинку, воду й невелику подушку.

— Якщо голова заболить, скажіть, — попросила вона.

— Скажу.

— Не чекайте, поки стане зовсім погано.

— Терезо, якщо мені стане зовсім погано, це помітять усі.

Економка не засміялася.

Беатріче м’якше додала:

— Я обіцяю.

Тільки після цього Тереза відступила.

Дорогою Оттавіо говорив про Вальд’єрі.

Про їхню гордість.

Про старі суперечки.

Про людей, які мають більше грошей, ніж делікатності.

Кларіче кілька разів поправляла подробиці.

Дядько робив вигляд, що не чує.

Беатріче слухала до того моменту, поки він утретє повторив, що з такими людьми треба бути обережними.

— Я зрозуміла, — сказала вона.

— Ти ще не знаєш князя.

— Саме тому хочу почути його, а не тільки про нього.

Оттавіо замовк.

Кларіче подивилася у вікно.

Коли карета хитнулася на нерівності, Беатріче притиснула долоню до сидіння й подумала, що місцеві дороги чудово підходять для припинення зайвих розмов.

Треба лише правильно вибрати мить.

Будинок Вальд’єрі був великий.

Беатріче могла б назвати це делікатніше, але після першого погляду вирішила, що точність краща.

Широкий фасад, високі вікна, кам’яне обрамлення входу. Над дверима — герб, якого вона не знала. Біля стіни стояли двоє слуг; один підійшов до карети ще до того, як Оттавіо встиг повідомити, що вони прибули.

Кларіче випросталася.

Дядько теж.

Беатріче чекала, поки відчинять дверцята, і намагалася не думати про те, скільки коштує утримання цього будинку.

Робоча звичка.

Непотрібна зараз, але міцна.

Під її туфлею камінь був чистий і сухий. У передпокої пахло воском, свіжим полотном і квітами. Не надто сильно. Хтось умів ставити їх так, щоб вони не заважали дихати.

На столику лежали рукавички. Поряд стояла невелика ваза з білими квітами.

Ця, принаймні, не протікала.

Беатріче ледь усміхнулася.

Слуга провів їх через залу.

Вона помітила гладку поверхню меблів, світло на склі, важкі дверні ручки, тканину на сидіннях. У Белларді багато речей зберігали, бо вони ще могли служити. Тут було видно, що речі не тільки зберігають, а й своєчасно лагодять.

Різниця була відчутна.

Не в золоті.

У відсутності маленьких незручностей, до яких люди звикають від нестачі коштів.

П’єтро Ланді вже чекав.

Вклонився, запитав про її самопочуття й не став затримуватися на подробицях.

Беатріче була вдячна.