Роздiл 2.

Розділ 2 Родичі за мій рахунок

Кларіче повернулася з рахунком, тарілкою хліба й виразом обличчя, який Беатріче добре знала з нарад.

Так дивилися люди, котрі принесли потрібний документ, але ще сподівалися, що його ніхто не читатиме.

— Я попросила подати сніданок, — сказала сестра.

— Дякую.

— І рахунок.

— За нього теж.

Кларіче поклала аркуш перед нею й відсунула тарілку трохи далі, щоб крихти не потрапили на папір.

Цей рух Беатріче відзначила.

Акуратність не була вдаваною. Молодша сестра справді звикла стежити за речами, які інші не помічали.

Рахунок вона розбирала повільно.

На одному рядку затрималася, повернула аркуш до світла. Почерк був простіший, ніж у дорученні, проте назви відрізнялися від звичних. Деякі позначення нічого їй не говорили.

Кларіче сіла навпроти.

— Тут усе правильно.

— Можливо.

— Тоді що ти шукаєш?

Беатріче підняла голову.

— Поки що розуміння.

Сестра випросталася.

— Що саме тобі незрозуміло?

— Скільки тканини купили для тітки, скільки для дому й чому це в одному рахунку.

Кларіче торкнулася пальцем першого рядка.

— Це для її сукні.

Потім другого.

— Підкладка.

Третього.

— Оздоблення.

Беатріче простежила за пальцем.

— А для дому?

— Полотно.

— Останній рядок?

— Так.

Вона знову подивилася на аркуш.

Більшість вартості припадала не на полотно.

Це вона могла зрозуміти й без знання місцевих цін.

— Тітка заплатить окремо?

Кларіче подивилася на неї.

— Оплату проведуть разом.

— Я не про спосіб. Я про те, чи поверне вона гроші.

Сестра мовчала.

За дверима пройшли. У кімнаті стало чути, як унизу пересувають щось важке.

Беатріче взяла скибку хліба.

Він був свіжіший за вчорашній, із щільним м’якушем і тонкою скоринкою. Поряд стояла мисочка м’якого сиру. Тереза додала кілька шматочків груші, нарізаних товсто, без спроби зробити їх красивими.

Беатріче поклала сир на хліб.

Кларіче спостерігала.

— Дядько й тітка живуть із нами, — сказала вона нарешті.

— Я помітила.

— У них є витрати.

— У всіх є витрати.

— Ти раніше не заперечувала.

Беатріче відкусила хліб.

Повільно прожувала.

Солонуватий сир був прохолодний, груша — м’яка, трохи зерниста біля серцевини.

Вона не хотіла сперечатися з сестрою на порожній шлунок.

І на повний теж не дуже хотіла.

Але вибір був обмежений.

— Кларіче, я не кажу, що тітці не потрібна сукня.

— Тоді чому…

— Я кажу, що хочу знати, хто за неї платить.

Сестра зітхнула.

— Родина.

Беатріче відклала хліб.

— Зручне слово.

— Що?

— Родина. Воно велике. У ньому легко загубити того, хто дістає гроші.

Кларіче насупилася.

— Це не тільки твої гроші.

— Саме тому треба розібратися.

Вона посунула рахунок до себе.

— Тканину вже привезли?

— Так.

— Отже, продавець виконав свою частину. Йому треба заплатити.

Кларіче явно не чекала такої відповіді.

— Тоді підпиши лист.

— Я підпишу, що погоджую оплату цієї поставки. Не те, що згодна на всі наступні покупки.

Сестра опустила очі на текст.

— Тут такого немає.

— Тоді мені буде легко це підтвердити.

Беатріче перечитала останні рядки.

Потім попросила чистий папір.

Кларіче дивилася, як вона повільно виводить коротку відповідь.

Перо ще слухалося погано. На другій літері залишилася темна крапля.

Беатріче почекала, поки чорнило підсохне.

— Я не збираюся сваритися з кожним продавцем, — сказала вона. — І не збираюся вимагати від тебе пояснення кожної свічки.

— А що збираєшся?

Беатріче підписала.

Подивилася на власне нове прізвище.

Потім на сестру.

— Дізнатися, на що ми можемо жити.

Наступні три дні вона не виходила за межі другого поверху.

Їй це не подобалося.

Проте головний біль зникав повільно, а після першої спроби пройти довгим коридором довелося сісти на лаву й визнати, що власна впертість не замінює рівноваги.

Тереза принесла подушку.

Беатріче подивилася на неї.

— Якщо ви зараз скажете, що попереджали…

— Я принесу води.

— Розумна жінка.

Економка всміхнулася й пішла.

На лаві було твердо. Крізь відчинене вікно тягнуло прохолодою. Десь у саду дзенькали інструменти, а за стіною дві жінки говорили про білизну.

Беатріче сиділа, дивилася на власні руки й звикала до того, що не може підвестися тільки тому, що захотіла.

Увечері Тереза розповіла їй, де в будинку що лежить.

Не все відразу.

Беатріче попросила почати з речей, без яких вона найближчим часом знову опиниться за ширмою в стані глибокої образи на історію.

Чисте полотно зберігали в шафі на першому поверсі. Воду носили з криниці. Для вмивання нагрівали на кухні. Дрова треба було берегти, хоча тітка Аньєзе взимку вимагала тепла в кімнатах, якими майже не користувалася.

Домашній одяг висів окремо від святкового.

Ремонт білизни робили тут.

Деякі речі віддавали до міста.

За продуктами їздили не щодня.

Кухарка мала свої звички й не любила, коли її просили готувати пізніше, ніж домовилися.

Це Беатріче зрозуміла відразу.

Якщо для вечері потрібно спочатку принести воду, розпалити вогонь і знайти людину, яка обскубе птицю, фраза «я ще не вирішила, що хочу» звучала особливо неприємно.

Вона не могла згадати, чи колишня Беатріче про це думала.

Судячи з того, як Тереза обережно пояснювала кожну дрібницю, — нечасто.

Іноді чужа пам’ять відгукувалася.

Беатріче бачила двері й раптом знала, що за ними стоїть велика скриня.

Підходила до полиці й знаходила там маленьку коробочку з нитками.

Дивилася на Кларіче й згадувала суперечку, але не могла зрозуміти, з чого вона почалася.

Найкраще пам’яталися речі, пов’язані з незадоволенням.