Роздiл 1.

Розділ 1 Баронеса без інструкції

Беатріче дивилася на календар так довго, що жінка біля ліжка обернулася.

На пожовклому аркуші над дрібними рядками йшли завитки, герб і великі цифри. Нижче вона розібрала назву місяця.

Травень.

Тисяча сімсот сороковий рік.

У жовтні вона їхала з чоловіком за місто.

Тепер за вікном було світле листя, а над головою — різьблена деревина й важка тканина, від якої пахло пилом.

Беатріче заплющила очі.

Розплющила.

Рік не змінився.

— Синьйоро, не треба так напружуватися.

Жінка відклала глечик, підійшла ближче й поправила край простирадла. Її руки були широкі, з почервонілими кісточками пальців і короткими нігтями. Від фартуха пахло милом, не тим, яке стояло в їхній ванній, а різким, із ледь помітним жирним відтінком.

Беатріче спробувала підвестися.

Біль біля скроні посилився.

Вона тихо вилаялася.

Жінка завмерла.

— Пробачте?

— Води.

Це було безпечніше за пояснення.

Вона підклала Беатріче під плечі ще одну подушку й піднесла невеликий кухоль. Вода виявилася прохолодною, з незнайомим присмаком. Беатріче зробила два ковтки, третій уже менший.

Коли повернула кухоль, побачила власні пальці.

Вузькі.

На правому вказівному не було маленького шраму, який вона отримала, розрізаючи коробку з книжками. На безіменному — світлої смужки від обручки.

Вона повернула руку долонею догори.

Знайомих ліній не впізнала.

Потім торкнулася волосся.

Пасма була довгою, м’якою, світлою.

Беатріче тримала її між пальцями й намагалася не дивитися на календар.

Лоренцо.

Його сорочка.

Вона вчепилася в сорочку. Відчула тканину, потім пальці, здається, його пальці.

Чи це їй тільки здалося?

— Де мій…

Вона зупинилася.

Жінка нахилилася.

— Що принести, синьйоро?

Беатріче облизала сухі губи.

— Де я?

На обличчі співрозмовниці з’явилася тривога, яку та одразу спробувала приховати.

— У вашій кімнаті.

— У якому будинку?

Жінка притиснула пальці до краю фартуха.

— На віллі, синьйоро. Ви ж…

Вона не закінчила.

Беатріче подивилася на її одяг.

Довга темна спідниця, щільний ліф, полотняна хустка біля шиї, чепець. Жодної блискавки. Жодного пластикового ґудзика. Глечик на столику був керамічний, із нерівною темною смужкою біля ручки.

За вікном хтось тягнув відро. Було чути скрип і короткий чоловічий вигук.

Далі — птаха.

Потім тупіт копит.

Вона не почула жодної машини.

— Як вас звати?

Жінка зблідла.

Не сильно, але достатньо, щоб Беатріче зрозуміла: ще кілька запитань — і сюди прибіжить увесь будинок.

— Тереза, синьйоро.

Ім’я зачепило щось усередині.

Не спогад.

Швидше відчуття знайомості.

Тереза. Так. Ця жінка приносила теплу воду. Сердилася через загублені стрічки. Вміла складати речі так, що потрібне завжди лежало зверху.

Беатріче притиснула пальці до скроні.

Перед очима промайнув край рожевої тканини, чиїсь руки з ножицями, миска з вишнями.

Зник.

— Терезо, — повторила вона.

Жінка кивнула так швидко, наче це було важливо.

— Вам паморочиться? Я покличу синьйору Кларіче.

Ще одне ім’я.

Кларіче.

Беатріче відчула коротке роздратування, яке не мало жодного стосунку до її власного життя.

Чужий голос: «Ти знову нічого не слухала».

Каштанове волосся.

Акуратно складені листи.

Тонкі пальці, які забирають папір.

— Не треба, — сказала вона.

Тереза зупинилася.

— Поки що не треба. Я хочу трохи посидіти.

Вона говорила повільно.

Слова виходили без зусиль. Італійська залишалася італійською, хоча жінка вимовляла деякі речі незвично, а власний голос Беатріче був вищим і м’якшим.

Вона торкнулася горла.

— Що сталося?

Тереза зітхнула.

— Ви впали на сходах. Учора перед вечерею.

Беатріче завмерла.

— На сходах?

— Біля повороту. Роза…

Тереза осіклася, похитала головою.

— Дівчина з кухні почула, як ви впали. Ми прибігли. Лікар був увечері й уночі. Сказав, коли прокинетеся, не дозволяти вам різко вставати.

Не машина.

Не дощ.

Сходи.

— Я сама впала?

Жінка подивилася на неї здивовано.

— А як іще, синьйоро? Ви несли коробку. Стрічки розсипалися по всіх сходах.

Беатріче опустила очі на простирадло.

Вона не знала, що страшніше: почути відповідь чи відчути, як під словом «стрічки» всередині з’являється короткий, безглуздий жаль.

Не її жаль.

Чужий.

Ніби справді прикро було не через падіння, а через забруднену блакитну стрічку.

Тереза вийшла ненадовго.

Беатріче залишилася сама.

Вона відсунула простирадло й подивилася на ноги.

Бліда шкіра.

Жодного синця від автомобільного удару.

На гомілці — маленька подряпина, нижче коліна — старий жовтуватий слід.

На грудях не було болю від ременя.

Лише скроня пульсувала, а коли вона нахиляла голову, нудило.

Вона стиснула край матраца.

Під тканиною щось жорстко зашурхотіло.

Постіль була не така, як удома. Ліжко вище. Подушки щільні. Сорочка довга, зі складками, які плуталися біля стегон.

Беатріче видихнула.

Потім іще раз.

У кабінеті Лоренцо завжди стояли серветки, вода й маленький годинник, який не цокав. Він умів чекати, поки людина перестане захлинатися словами.

Що б він сказав зараз?

Не «заспокойся».

Цього слова вона не любила, і він знав.

Запитав би, що вона відчуває. Попросив би назвати те, що бачить.

Вона бачила ліжко.

Стіл.

Вікно.

Календар.

Тисяча сімсот сорок.

Беатріче затулила рот долонею.

З очей потекли сльози.

Тихо, без красивих ридань. Вона сиділа в чужій сорочці на чужому ліжку й намагалася згадати, чи відповів він після удару.

Здається, ні.

Але вона не була певна.

Могла не почути.