Пролог.

Пролог

Беатріче знайшла чоловіка під кухонним столом о восьмій сімнадцять ранку.

З-під світлої дубової стільниці стирчали довгі ноги в домашніх штанах і одна рука. У руці Лоренцо тримав ложку.

— Я навіть не питатиму, — сказала вона.

— Правильне рішення. У нашому віці треба берегти сили для відповідей.

— Якщо ти шукаєш власну гідність, її востаннє бачили в суботу, коли ти переконував кавомашину співпрацювати.

— Вона співпрацювала.

— Після того, як ти погладив її по корпусу й пообіцяв не купувати іншу.

— Бачиш? Стабільні стосунки творять дива.

Він витягнувся ще на кілька сантиметрів, повів ложкою під низькою шафою біля стіни й нарешті вигріб звідти маленький синій ґудзик.

Беатріче сперлася плечем на дверну лиштву.

На ній уже були темно-сині штани, кремова блузка й тільки одна сережка. Другу вона тримала між пальцями разом із телефоном. Темне волосся, підстрижене трохи нижче плечей, після нічного сну закручувалося з одного боку всередину, з другого — назовні. Виправити це вона не встигла. Зате встигла прочитати три повідомлення від головного бухгалтера й одне від директора із закупівель, який починав робочий день словами «не хотів би тебе турбувати».

Якщо людина писала таке до восьмої ранку, турбувати вона збиралася ґрунтовно.

— Це з твого жилета? — спитала Беатріче.

— Так.

— Ти загнав ґудзик під шафу?

— Я перевіряв, чи він відповідає віковим вимогам до дрібних предметів.

— І?

— Для мене — ні. Мені п’ятдесят, я вже не можу нахилятися без звукового супроводу.

Лоренцо вибрався з-під столу, сів на підлогу й підняв на неї обличчя.

Світле волосся стирчало над чолом. На щоці залишилася червона смужка від краю стільця. Він був іще сонний, блакитні очі трохи примружені, але рот уже вигинався в ту усмішку, через яку вона двадцять два роки тому погодилася піти на каву з людиною, що без дозволу з’їла половину її печива.

Він тоді пояснив, що рятував її від невдалого десерту.

Печиво справді було невдалим.

Це не виправдовувало крадіжки.

Беатріче поклала телефон на стіл і простягнула руку.

— Вставай, рятувальнику. Я голодна.

Лоренцо взяв її за долоню, проте замість того, щоб підвестися, притягнув ближче.

— Ти вже одягнена.

— Спостережливість. Корисна риса для психолога.

— Я думав, ми сьогодні почнемо повільніше.

— Ми почали повільніше. Учора о цій годині я вже погрожувала людям.

Він поцілував внутрішній бік її зап’ястка, саме там, де під тонкою шкірою проступала синя жилка.

Поцілунок був короткий, теплий і зовсім не допомагав своєчасному прибуттю на роботу.

— Сьогодні теж погрожуватимеш?

— Якщо пощастить, тільки двом.

— Ти так кажеш, наче бережеш їх для особливої нагоди.

— Не заздри. Для тебе в мене окремий список.

Він підвівся, уже без її допомоги, обійняв за талію й притиснув до себе. Від нього пахло чистою бавовною, милом і сном. На грудях під сірою футболкою було тепло. Беатріче поклала долоню йому на плече, збираючись пояснити, що в них немає часу.

Пояснення затрималося.

Лоренцо торкнувся губами її скроні, потім кутика рота.

— Ти без другої сережки.

— Я знаю.

— І без сніданку.

— Це я теж знаю.

— І з дуже підозрілим виразом обличчя.

— Лоренцо.

— Ось. Саме цей вираз.

Вона вщипнула його за бік.

Він тихо засміявся й нарешті відпустив.

Їхня кухня виходила вікнами у внутрішній дворик старого будинку в Ольтрарно. Навпроти, поверхом нижче, синьйора Моретті вже розвішувала білизну. Білі наволочки лежали в плетеному кошику біля її ніг; над ними виднілися рожеві дитячі шкарпетки, принесені вчора онукою.

На підвіконні Беатріче росли базилік, розмарин і рослина, назву якої вона забула відразу після покупки. Рослина, на відміну від базиліку, витримувала все: відпустки, нерегулярний полив і її спроби з’ясувати, чи не простіше було купити пластикову.

Сонце лежало на кухонній плитці нерівними прямокутниками. На світлих стінах висіли дві фотографії: море біля Лігурійського узбережжя й Лоренцо, який у Венеції тримав над головою парасольку з вивернутими спицями.

Фотографію з парасолькою Беатріче любила більше.

На ній він дивився в об’єктив із виразом людини, яка щойно витратила двадцять євро на доказ власної довірливості.

На столі чекали дві чашки, тарілка зі скибками підсмаженого хліба, мисочка рикоти й маленька банка меду. Лоренцо нарізав стиглу грушу тонкими скибками, залишивши на кожній золотаву смужку шкірки. На її порції рикота була збита з дрібкою лимонної цедри.

Беатріче сіла, намазала сир на гарячий хліб, поклала зверху грушу й торкнулася меду краєм ножа.

Скоринка хруснула. М’яка рикота була прохолодною, груша — соковитою, мед солодким настільки, щоб не перебити легку лимонну гірчинку.

— Ось за це, — сказала вона, прожувавши, — я готова пробачити тобі ранкову поведінку.

— За сніданок?

— За те, що ти не поклав сюди насіння чіа.

Лоренцо налив каву.

— Я ніколи не клав тобі насіння чіа.

— Але ти здатен. Я бачу по очах.

Він поставив перед нею чашку, сів навпроти й узяв другу сережку з її долоні.

— Поверни голову.

— Ти збираєшся мене одягати?

— Я збираюся зробити так, щоб ти сьогодні лякала людей симетрично.

Його пальці обережно торкнулися її вуха. Беатріче відчула теплий подих біля щоки й завмерла, поки він застібав маленьку золоту застібку.

— Готово.

— Дякую.

Лоренцо не відсунувся відразу. Подивився на неї зблизька, серйозніше, ніж хвилину тому.

— Увечері без ноутбука.

— Ми це вже обговорювали.

— Я знаю, як ти обговорюєш. Киваєш, а потім береш зарядний пристрій.

— Зарядний пристрій не вважається ноутбуком.

— Саме тому я одружився з тобою, а не з кимось, хто сперечається гірше.

Вона засміялася й нарешті відклала телефон екраном донизу.

Сьогодні вони мали виїхати за місто.