Розділ 2: Каніфоль та попіл

Дні Даніеля перетворилися на сіру вервицю беззвучних годин. Після того випадку в майстерні тиша в його квартирі стала іншою — вона більше не була порожнечею, вона стала тиском. Йому здавалося, що стіни пам’ятають кожен акорд, який він колись грав, і тепер дорікають йому за зраду.

Він намагався жити «звичайним» життям. Працював архіваріусом у музичній бібліотеці, перекладаючи старі партитури, до яких ніколи не торкався смичком. Колеги знали його як «того самого Даніеля-скрипаля», але ніхто не наважувався запитати, чому він більше не виступає. Його очі, колись яскраві під час виконання складних пасажів, тепер нагадували згаслі вуглинки.

Того вечора місто накрив густий, майже потойбічний туман. Даніель сидів у кріслі, розглядаючи свої руки. Пальці на лівій руці все ще зберігали тверді мозолі — вічну мітку скрипаля, — але вони здавалися йому чужими.

Раптом у кімнаті похолоднішало. Запах старого дерева та каніфолі, той самий, із майстерні, знову з’явився нізвідки. Даніель підвів голову. На столі лежала скрипкова папка з нотами, яку він не відкривав три роки. Аркуші почали повільно перегортатися, наче від легкого подиху, хоча вікна були щільно зачинені.

Вони зупинилися на «Чаконі» Баха. Це була улюблена п’єса батька.

— Це просто протяг, — прошепотів Даніель, але голос здригнувся.

Він підійшов до шафи, де в чорному футлярі лежала його власна скрипка. Він провів рукою по шкірі чохла. Йому почулося, як десь далеко, на межі слуху, батьків голос вимовив: «Вона задихається без тебе, Дані...»

Відчуття провини було таким гострим, що він ледь не впав. Даніель зрозумів: він не просто сумує за батьком. Він тримає його. Кожного разу, коли він відмовлявся грати, він забивав ще один цвях у невидимі двері, які не давали душі майстра піти далі. Батько віддав усе своє життя музиці та сину, і тепер син став його в’язничним наглядачем.