Глава 1

Макар

— Знову голова? — запитує Іра, співчутливо спостерігаючи за тим, як я морщусь.

— Є знеболювальне? — питаю з надією.

Усміхнувшись, Іра тягнеться до сумки й дістає звідти паковання знеболювального. Я жодного разу не бачив, щоб вона його приймала, отже, бере для мене. В Ірі я ціную не лише професіоналізм: вона чудовий анестезіолог, а й такі дрібниці, які вона помічає. Втім, це її робота. Разом із посадою анестезіолога, вона займає й місце мого особистого помічника-асистента.

— Тримай.                            

Разом із пігулкою вона простягає мені пляшку з водою. Я швидко випиваю ліки й відкидаю голову на спинку сидіння. Розколюється страшенно. За останній місяць стало гірше. Сам знаю, що настав час перевіритися, тому що симптом фіговий, але часу на біганину лікарнями у мене немає. Я нарешті здійснив свою мрію — побудував власну клініку пластичної хірургії.

— Льош, пригальмуй трохи, — просить Іра. — Їдь повільніше.

— Зі мною все гаразд.              

— Там натовп журналістів, — пояснює Іра. — Ти ж знаєш, якими галасливими вони бувають.

— Краще не знати.                            

Я знову морщусь, згадуючи, як пів року тому юрби журналістів насідали на мене. Наче так давно це було, а минуло лише пів року. Шість місяців, які кардинально змінили моє життя.

Коли автомобіль під’їжджає до клініки, я відразу натикаюся на акул пера. Стоять із камерами й мікрофонами, у когось у руках блокноти. Не залишається сумнівів, що почнуть дошкуляти мені питаннями.                                   

— Не дозволяй їм залізти собі на шию, — каже Іра насамкінець і, склавши руку в кулак, заносить її над головою.                                   

Я рішуче відчиняю двері автомобіля й виходжу з машини. Побачивши мене, натовп пожвавлюється, дівчата усміхаються, хлопці пробираються вперед. Після вчорашнього оголошення про те, що вже відсьогодні клініка лікаря Макара Ізмайлова починає приймати пацієнтів, усім захотілося взяти в мене інтерв’ю.                                   

— Доброго дня, — починає найсміливіший хлопчина. На вигляд йому років двадцять п’ять, не більше. — Скажіть, до вас у клініку вже хтось записався чи ніхто не довіряє лікареві-шахраю?

Я стискаю зуби до хрускоту, щоб не врізати першому журналістові. І, начебто, що такого? Я пройшов через це вже давно, газети та інтернет-видання давно прополоскали мене, як могли, але я однаково шаленію.                                   

— Ми з вами чудово знаємо, що я ніколи не був шахраєм. Усі звинувачення знято, в мене офіційно перепросили.                                   

Ці слова пролітають у журналіста повз вуха. Він лише ледве помітно киває і продовжує:

— І все ж таки… пацієнти вже є?

— Так. Адже я неодноразово говорив, що в моїй клініці працюватимуть лише найкращі фахівці. Мої клієнти, які оперувалися в мене, не довірять свою зовнішність нікому іншому.

— Сподіваєтеся переманити пацієнтів із клініки, де раніше працювали?

— Сподіваюся, ви припините ставити дурні запитання.

Хлопець підтискає губи й право говорити переходить до іншої людини. Мене запитують про обладнання, про фінансування, адже на такий великий проєкт потрібно було чимало грошей. І, звісно ж, про моє затримання після заяви головного лікаря клініки, у якій я працював. Мене звинуватили в шахрайстві та недбалості. Я, нібито, робив пацієнтам операції, які їм не були потрібні. Радив підтягнути й без того ідеальну шкіру обличчя, покращити форму грудей, вставивши імпланти, провести ліпосакцію пацієнтці, яка прийшла зовсім не за цим.

У клініці, де я раніше працював, таким промишляли частенько. Я ніколи подібним не займався і, природно, до мене почали шикуватися черги. Нікому не хочеться прийти до пластичного хірурга, щоб зробити блефаропластику, а вийти з цілим переліком рекомендованих операцій. Тхне покупкою нового девайса в консультанта, який намагається впарити тобі чохол, захисну плівку і страховку на всі можливі та неможливі випадки.

— Як плануєте рекламувати свою клініку? Будете обдзвонювати клієнтів, які вже вас знають?

— Ні. Нікого переманювати ми не будемо. Наші двері відчинені для всіх, і розвиватися ми будемо, як і решта — банерною та телевізійною рекламою, блог-сторінками в соціальних мережах.

— Ви ж сказали, що перші ваші клієнти — ті, хто вже у вас був?

— Я цього не казав. Лише зауважив, що для тих, хто до мене одного разу потрапив, я є найкращим.

За десять хвилин, коли я вирішую, що питання закінчилися і збираюся втекти до клініки, мене зупиняє жіночий голос:                                   

— Ще одне запитання!                                          

Щось у її голосі змушує мене зупинитись і навіть розвернутися до журналістів.

— Це правда, що у вас є ще одна дитина, але ви займаєтеся вихованням лише однієї?

Потім знаходжу поглядом ту, яка ставить запитання. Вона сама продирається до мене через інших, виходить у центр і чекає на відповідь. Нічим не примітна жінка, звичайна журналістка, навіть погляд без виклику, спокійний. Така не полізе рити, щоб шукати сенсацію.