Глава 33

Деякий час Віола продовжувала прислухатися, потім обережно прочинила дверцята і, нарешті, вийшла з кімнати. Ярик сидів на підлозі в коридорі, спершись передпліччями на зігнуті коліна і опустивши на них голову. Якщо і можна однією лише позою передати горе, то це було саме воно.

– Яре... – покликала Віолетта, хоча не знала, що йому сказати, не могла дібрати потрібних слів. Може, теж якусь пісню взяти на озброєння?

– Віоло, я не хочу розлучатися, – промовив він глухо. Потім підняв голову і подивився на неї знизу вгору. – Фіктивний чи ні, але цей шлюб мені потрібен. І ти потрібна.

І Віола присіла поруч, не хотіла дивитися на нього зверху вниз.

– Ти впевнений?

– Упевнений.

– У мене двоє дітей від іншого чоловіка, від чоловіка, якого ти на дух не переносиш, – нагадала вона. – І я тебе не хочу, принаймні зараз. Чому ти готовий з усім цим миритися?

– Тому що я тебе кохаю, – просто відповів він, ніби це була найприродніша річ на світі. – Тобі потрібні ще причини?

І що взагалі можна на це відповісти?! Дозволяти себе кохати, але не кохати самій... не такого вона чекала від життя.

– Яре, встань, не сиди на підлозі, – Віола підвелася. – Ти гарячий душ приймав? Хрипиш вже як прокурений чолов'яга.

– Не хочу зараз у воду, – він пересмикнув плечима.

– Тоді йдемо чаю з малиновим варенням вип'єш, – вона простягнула руку, терпляче чекаючи, поки він за неї вхопиться. – Зараз настругаю для тебе стільки лимонів, що вони тобі всю ніч снитися будуть.

Ярослав не змусив довго чекати і вхопився, але піднявся на м'язах ніг, а потім сам повів дружину на кухню.

– Цукром хоч присиплешь? – обернувся він і підморгнув, а на губах усмішка така весела. – Або таки позбутися мене задумала?

Так, губи Яра всміхалися, але очі... Все-таки за ці роки вона досить непогано його вивчила і навчилася часом читати емоції (шкода, що зробити це вдавалося далеко не завжди), особливо в моменти, коли він засмучений. Вдавала, що не помічає його справжнього стану, дозволяла йому думати, що він знову зумів її обдурити. Ярик же звик тримати все під контролем і оберігати половинку, і навіть якось ніяково йому показати, що його вразливість їй помітна.

– А хіба тебе можна позбутися так легко? – відповіла вона йому в тон.

– Не можна... – його голос став куди серйознішим, ніж вона очікувала. – Може, від когось і можна, а від мене точно ні.

Розмова знову зайшла в небезпечне русло.

– Тоді діставай цукор, будемо підсолоджувати тобі «пігулку», – з'їхала вона з теми.

Коли чай був випитий, а лимони (Яр ум'яв майже дві штуки) з'їдені, благовірний, який під час чаювання ніби вичікував вдалий момент, пильно подивився на Віолетту і пішов в атаку.

– Віоло, ти ж приревнувала до тієї дівчини в магазині, визнай це, – він не питав, а стверджував. – Це були саме ревнощі, я не міг помилитися. Значить, щось у тобі вже починає відгукуватися на мене... Я зовсім не потворний і подобаюся жінкам, за ці роки подібні ситуації виникали не раз і не два, але тільки зараз ти так відреагувала.

– Не думаєш, що просто видаєш бажане за дійсне? – Віола не любила, коли її припирали до стінки. – Самообман ще нікого до добра не доводив. Я просто була роздратована... – це було єдине логічне пояснення її імпульсивності, яке спало на думку.

– Е-е ні-і, – Ярик подався до неї через стіл, – тобі було неприємно, що вона до мене залицялася, і ти не збиралася дозволити їй мене у тебе забрати. Хоча б собі у цьому зізнайся. А потім ти просто злякалася, себе саму злякалася, що відчуваєш таке не до Тимура, а до мене...

– Слухай, привабливий ти наш, тобі корона не тисне? – Віолетта почала злитися.

Але Яр лише всміхнувся ширше і стиснув її долоньки, що лежали на столі, в своїх.

– Гадаєш, хочу тебе зачепити? Зовсім навпаки. Ревнуй мене, Віоло, будь ласка, ревнуй! – рукостискання стало міцнішим. – Показуй, що я тобі небайдужий. Я буду до стелі стрибати, якщо побачу в твоїх очах почуття власниці, яка не хоче віддавати мене іншим, – судячи з його вигляду, він дійсно може це зробити, – тому що я вже точно не збираюся від тебе відмовлятися. І ти... ти теж не викидай мене зі свого життя так легко, благаю тебе!

Цього разу його очі і губи діяли абсолютно синхронно, ятрили душу, проникали в саму її суть.

– Щоб будувати майбутнє, потрібно спочатку розібратися з минулим, це я вже зрозуміла, – сказала Віола те, що було на серці.

– Добре, давай розберемося, – кивнув чоловік. – Але разом! Не віддаляйся від мене, не відгороджуйся! Давай говорити, обговорювати, радитися... може, навіть лаятися і сперечатися. Тільки не мовчи, не тримай все в собі! – його руки злегка тремтіли. – Інакше як я дізнаюся, про що ти думаєш і що мені треба для тебе зробити?!

Він говорив абсолютно правильні речі, саме так і повинна поводитися родина... сім'я, де двоє кохають одне одного.

– Та ти вже і без того зробив більше, ніж можна собі уявити.

Тепер він заперечливо хитнув головою:

– Ні, недостатньо, якщо приїзд Тимура сплутав нам усі карти і не пройшов непоміченим.