Глава 23

Друга група з «Фіалки» теж не залишила без уваги світлини Віоли, розвішані по студії.

– Ой, а це ви, так? – із захопленням запитала Ганнуся. – І тут теж, і он там...

– Ви з партнером дуже красиві! І у вас стільки медалей... – Люсенька, мила кудряшка, із захопленням проходжувалася уздовж знімків. – А ми з Юрчиком теж так зможемо?

– Якщо продовжите добре тренуватися, то обов'язково зможете і отримаєте ще багато медалей, – Віолетта пригладила локони дівчинки і дала сигнал до початку заняття.

Після закінчення тренування «Фіалки» прийшла друга група з «Престижу» (тут дітки були старші), а разом із нею і Тимур, хоча сьогодні не день занять Мурата. Гаджиєв представив її учням, але і не подумав іти, замість цього, судячи з усього, приготувався спостерігати за тренуванням...

Ох, це було нестерпно! Колишній однокласник привільно влаштувався на лаві в кінці залу і яструбом стежив за Віолою, вона хоч і стояла спиною, але прекрасно все бачила через дзеркало, в якому їх погляди кілька разів перетнулися. Вона відчувала його погляд і після розминки, коли знайомилася з дітьми, і коли перевіряла навички нових вихованців, і коли давала новий матеріал, а потім контролювала відпрацювання рухів...

Як Віолетта і думала, це тренування виявилося найгіршим в її кар'єрі, ще ніколи вона не відчувала такого морального тиску. Навалилася втома, ніби їй довелося бути не тренером, а ученицею і танцювати за трьох. Якщо Гад і далі планує тиснути на неї своєю присутністю на заняттях, Віолетта так довго не протримається: або втече, або накричить на нього при всіх, щоб зник в тумані.

Давши дітям команду розходитися, вона планувала вислизнути від спілкування з Гаджиєвим і нагострила лижі до виходу, щоб скоріше замкнутися в тренерській і дочекатися Яра, але Тимур, немов вгадавши її маневр, поспішив навперейми і встиг перехопити. Ну Гад же!

– І куди ж ти так поспішаєш? – поцікавився він глузливо. – Хіба ми вже обговорили робочі питання? Я зараз твій керівник, не забувай...

– Про це захочеш – не забудеш, – пробурмотіла вона сердито, а потім додала вже голосніше: – Як це куди поспішаю? Додому, до коханого чоловіка та діточок. Тобі, до речі, теж не варто обділяти дружину і сина увагою...

– Того, кого я не повинен обділяти увагою, я нею не обділяю, – відповів Тимур різко. – А що стосується роботи, то я маю право затримати тебе в студії настільки, наскільки вважатиму за потрібне, якщо того вимагатимуть обставини.

– Ні, не маєш! – процідила Віолетта. – Тобі теж не варто забувати, що крім студії і учнів у мене є власні діти!

– Так приводь їх сюди, в чому проблема?! – вдарив він по хворому. – Чому не приводиш?

– Тому що ти, Гаджиєв, токсичний, і бризкаєш своєю отрутою направо і наліво, – Віолетта знизила голос, тому що повз зал пройшли дві матусі з дітьми. – І спілкування з тобою на користь їм точно не піде.

– Це єдина причина? – спитав він примружившись.

– А хіба можуть бути інші? – вона намагалася, щоб голос не видав хвилювання, адже його питання було в небезпечній близькості від правди.

– Можливо, проблемою є твій... – Гад, здається, добирав слова, щоб продовжити, – з дозволу сказати... чоловік?

– Її, з дозволу сказати, чоловік виразно є проблемою! – дещо змилений Яр майже ввалився в зал, закрив за собою двері, щоб відвідувачі студії не чули розбору польотів, і глянув на Тимура вовком. – Кохана, пробач, що затримався, мені хтось колесо пробив. Цікаво, хто б це міг бути...

– Хто знає... – в очах Гада відбився стриманий сміх. – Хто зна, кому Ярослав Ланін дорогу перейшов. Мати ворогів штука неприємна. Хоча, можливо, це лише прикра випадковість, всяке в житті буває...

– Якось занадто вчасно воно буває, якраз тоді, коли мені потрібно їхати забирати дружину, – процідив Ярик, обійняв Віолетту за плечі і повів із залу під палахнувшим поглядом президента.

Незважаючи на вчорашню сварку і ранкове мовчання, вона була рада, що він прийшов (вірніше, прибіг) за нею, як і обіцяв. Та що Тимуру треба взагалі?! То за нею яструбом стежить, тепер на дітей націлився. Хоче, щоб вона в його студії взагалі прописалася?!

Швидко переодягнувшись, Віола поспішила геть з клубу. Ярик ішов слідом, поки не наздогнав, коли вона зупинилася, оглядаючи парковку.

– Я так розумію, ми тепер без автівки.

– З автівкою, я просто за рогом припаркувався, так, про всяк випадок, – він повів її в потрібному напрямку. – Добре, що у мене запаска в багажнику була.

– Та-ак, добре-е-е... – задумливо протягнула Віолетта і подивилася на похмуре обличчя чоловіка. – Яр, давай до малечі з'їздимо, я скучила.

– Вирішила все ж зі мною їхати, а не сама, – пригадав він їй вчорашні слова. Угу, образився.

– Так, із тобою. Ти ж сам назвався батьком, а я... нічого проти не маю... – сказала вона і сіла на переднє пасажирське, а Ярослав обійшов машину, уважно оглядаючи колеса, і тільки потім влаштувався на місці водія.

– Ну якщо вже мені надана така велика честь, – він завів мотор, – тоді я просто не можу приїхати з порожніми руками. Обирай, чого сама хочеш до чаю і що смачненького купимо малечі.