Глава 20

У понеділок Віолетта зайнялася організацією тимчасового переїзду дітей: зібрала необхідні речі (в тому числі теплі, на прийдешнє похолодання) та іграшки, домовилася з вихователями в дитячому садочку і написала заяву, щоб все було по закону. З дитсадка забрала сама, раніше, ніж зазвичай, щоб устигнути вдосталь наобійматися і проводити малечу, перш ніж їхати на вечірні заняття. Вона стояла і махала услід машині, що відвозила свекрів і двійнят туди, де їм буде набагато краще та спокійніше. Повинно бути!

Яр розцілував їх ще з ранку, а зараз був на роботі, хоча збирався відпроситися раніше і відвезти Віолу в клуб. Вона його відмовила, не хотіла можливого з'ясування стосунків між заклятими суперниками на очах у численних учнів. Увечері, коли за нею заїде, і студію зможе подивитися, і з Тимуром поспілкуватися, якщо захоче, але на той час хоча б підопічні розійдуться і бесіда не буде при народі в хороводі.

Викликавши таксі, Віолетта вирушила назустріч першому робочому дню на новому місці. Як вона і передбачала, учні «Фіалки» оглядали «Престиж» з відкритими ротами. Нове місце занять усім дуже сподобалося, батьки дітей теж були задоволені (ще й тому, що сплачувати за царські умови потрібно було стільки ж, скільки і раніше), хоча часу на дорогу йшло більше. І, звичайно, «героїчне минуле» Віоли теж не пройшло повз увагу юних підопічних, які натовпом ішли з роздягальні.

– Ой, Віолетто Марківно, це ж ви! – шестирічна Маринка із захопленням дивилася на одну зі світлин Віоли, що висіла в коридорі. – І тут теж, – вона підійшла до іншої фотокартки.

Решта дітей також стала розглядати знімки, хтось говорив, що теж хоче, щоб його фото повісили на стіну, ну а хтось бажав отримати медаль за перше місце.

– І там теж ви! – семирічний Максимка вказав на світлину, що знаходилася в залі недалеко від входу.

– Ого, скільки їх... – п'ятирічна Лізонька пройшлася уздовж стіни, розглядаючи інші фото.

Тепер учні здійснили паломництво по залу. Склалося враження, що вони в музеї й оглядають цікаві експонати.

– А це хто? – семирічна Поліна вказала на знімок Гаджиєва і Дорохової. – Ваші друзі?

У Віоли кольнуло у грудях.

– Можна сказати і так... – розпливчасто відповіла вона. – Цей чоловік, Тимур Алієвич, директор нашого клубу, а поруч Олена Володимирівна, його партнерка і дружина. Вони теж тут викладають. Якщо їх побачите, обов'язково привітайтеся.

– До-о-обре... – дітлашня ще трохи побродила по залу, перш ніж стати на розминку.

– Тут навіть душова є, я бачив! – пошепки (але так, що біло чутно усім) повідав найближчим до нього хлопцям шестирічний Васятко.

А далі Віола ввімкнула музику і малеча зайнялася справою. Заняття пройшло позитивно, всі раділи красивому і зручному залу та старанно тренувалися, готуючись до турніру. У когось виходило краще, у когось гірше, але для всіх ця поїздка була дуже важлива (кожен турнір за умови задовільного виступу приносить учасникам бали), а для двох пар вона взагалі виявиться першим «бойовим хрещенням».

Але не тільки дітям сподобалося на новому місці, Віолетта теж отримала масу задоволення. Час пролетів майже непомітно. Попрощавшись з учнями, вона нахилилася до музичного центру, щоб поставити диск з музикою для розминки: ось-ось прийде наступна група, тепер уже діти з «Престижу». Перед зустріччю з ними Віола трохи хвилювалася. Це буде дещо інший контингент дітей, з іншим рівнем достатку, і залишалося сподіватися, що все пройде добре і ніхто не буде «вважати себе зіркою» або байдикувати.

Підопічні Віолетти, перемовляючись і сміючись, тяглися до виходу із залу, і раптом від дверей до неї долинув голос Ігорка:

– Це ж той дядько, так?

– Еге ж, він, – відповіла йому Валюша.

– Здра-а-астуйте! – почула Віола хор дитячих голосів і обернулася, щоб дізнатися, з ким малеча так дружно привіталася, хоча здогад і так вже сколихнув серце.

– Добрий вечір, – голос Тимура, який з'явився на порозі, був досить привітний, хоча і стриманий. – І як вам тут, сподобалося?

– Та-а-ак, дуже... Тут добре... – навперебій заговорили дітлахи.

– Ну от і чудово, тренуйтеся старанно, скоро турнір, – напучував президент і увійшов до зали Віоли.

І знов у неї стало важко у грудях.

«А все так добре починалося...»

– Так ось які вони, твої «пташенята», – сказав колишній однокласник, підходячи ближче.

Він був одягнений у тренувальну форму, і, судячи з усього, у нього тільки що теж закінчилося заняття.

– Це ще не всі, інші прийдуть завтра, більш доросла група, – Віолетта майже пірнула у коробку з дисками і робила вигляд, ніби щось шукає, аби не дивитися на Гада. – Скільки планується дітей від «Престижу»?

– Ми ще в процесі набору, так що групи будуть поповнюватися, – Гаджиєв стояв зовсім поруч, нервуючи до неможливості. – Якщо казати про вечірні заняття, то в першій групі поки три пари і дві дівчинки без партнерів, у другій чотири пари, три дівчинки і новий хлопчик, який завтра знайде партнерку.

– Той самий Віталій, який приходив записуватися в суботу? – пригадала Віола, все ще не піднімаючи очей від коробки і внутрішньо молячись усім Богам, щоб Гаджиєв скоріше відійшов.