Глава 16

– Гарний був час, так? – кивнув Тимур на світлини, простеживши за поглядом Віолетти, і, здається, анітрохи не зніяковів через цей своєрідний фотоколаж. – Ти, я, один паркет на двох... ну, й інші чинники, що заважали...

Те, що під «чинниками, що заважали» він мав на увазі Ярослава, Віола ще могла б зрозуміти, але ось Хелен... Дружина все-таки, та й малюк є. І взагалі, цікаво, як ставиться Олена до подібної «фототворчості» чоловіка? Чи вона тут не буває?

– Ти покликав мене, щоб разом удаватися до спогадів? – підняла вона брову і таки присіла на краєчок запропонованого крісла. – Не думаєш, що обрав занадто підлий спосіб, щоб запросити даму?

– Віоло-Віоло, ти сама мене змусила на крайні заходи, – похитав головою він.

– Угу, звичайні слова, які говорить абьюзер жертві: ти сама винна, що я так із тобою вчиняю, – Віолетта гнівалася все більше.

– Ех, не цінуєш ти мого гарного ставлення, не цінуєш, – тон Гада став жорсткішим. – Я ж так люб'язно запросив тебе сюди, але ти не прийшла, – його погляд став гострим і пронизливим. – Тоді не буду відтягувати неминуче. Твоя танцювальна студія приречена. Втім, не тільки вона, а й усі інші клуби і гуртки, які трудяться в цій руїні, яка носить горду назву «клуб офіцерів». Їх закриють, і я про це подбаю. Приміщення в неналежному стані, обстановка там зовсім не для дітей, сама розумієш...

– Краще б ти з ремонтом допоміг, а не позбавляв малозабезпечених дітей єдиної можливості займатися улюбленою справою! – Віола, яка була зачеплена за живе, ледве стримувалася, щоб не перейти на підвищені тони. Захотілося схопитися і вчепитися нігтями в нахабну пику колишнього однокласника, що вальяжно розсівся у кріслі, і роздирати її доти, доки з його губ не зійде ця посмішка вседозволеності. – У мене було не найпростіше дитинство, коли на рахунку кожна копійка, тому я як ніхто інший розумію, що втілює у собі цей клуб для подібних мені дітей. Надію, віру, що вони не викинуті за борт життя і теж мають можливість розвиватися і бути потрібними!

– Знаю, саме тому мені довелося вдатися до подібних заходів. Як я і думав, ти не залишилася байдужою до долі всіх цих безпорадних і убогих.

– Ці «безпорадні й убогі», між іншим, нітрохи не гірші та не менш талановиті, ніж всалякі синочки-мажори, які звикли вважати себе господарями життя! – терпіння Віолетти було на межі.

– Гаразд, досить лірики, – скривився Гаджиєв. – Якщо не хочеш, щоб цю лавочку прикрили, зробиш так, як я скажу, – його, здавалося, анітрохи не чіпала доля дітей з малозабезпечених родин. – Мені в студії потрібні професійні викладачі, а ти, що б я не казав тобі раніше, професіонал. У тебе просто партнер невдалий, у вас із ним несумісність.

– Це з тобою у мене несумісність! – майже прогарчала вона. – Причому по всіх позиціях.

– О-о, нарешті я бачу на твоєму обличчі емоції, нехай і такі, вже добре, – від посмішки Тимура одразу стало погано. – Віоло, ти можеш злитися, можеш кричати або навіть ненавидіти, але ігнорити мене не треба, я цього дуже не люблю.

Віолетта насилу взяла себе в руки. Він хоче від неї емоцій? Фігушки, не отримає!

– Не думаєш, що шантаж, та ще й такий низький, – не найкращий спосіб налагодити дружні стосунки? – якомога спокійніше запитала вона.

– Ти не залишила мені вибору, – розвів руками Гад. – Що ж до стосунків, то в зараз мене влаштують і ділові, а далі... далі подивимося...

«Подивимося?!» – внутрішньо скипіла вона, але намагалася не видати свого стану.

– Тимуре, ти дійсно вважаєш, що після... ем... усього... я захочу тебе в керівники?

Губи Гаджиєва стиснулися в тонку лінію. Він свердлив Віолетту недобрим поглядом.

– Працювати тут, – нарешті сказав він, – золота мрія будь-якої вчорашньої студентки, яка не так давно почала викладати і змушена тулитися в трущобах на руїнах колишньої розкоші. Якраз твій випадок. Але ти, Віоло, запишалася надміру, якщо розмовляєш зі мною в подібному ключі. У тебе має бути прізвище не Городецька, а Гордецька, куди більше пасує.

– Зате твоє повністю відповідає твоїй суті: Гад він і в Африці гад! – знову не стрималася Віолетта, але подумки пошкодувала, що поки не здатна вимкнути почуття при розмові з ним, хоча і відчайдушно намагається. Він продовжує викликати в душі бурю емоцій, як і зазвичай, украй негативних, але байдужості, яку вона так прагне продемонструвати, немає і поготів.

– Ха-х... Один-один. А у тебе зараз язик добре підвішений, розкрилася... – здається, потенційний бос насолоджувався цією розмовою. – Але, як я вже сказав, тобі потрібно зробити вибір. Якщо хочеш, щоб усі ці недогуртки у клубі офіцерів продовжували функціонувати, нехай і на останньому подиху, ти зараз підпишеш зі мною контракт, – Гаджиєв подав їй документи. – Поки що на рік, далі побачимо. Із зарплатньою не ображу, плюс зможеш повністю забирати оплату за індиви. Ти ж хочеш перестати фінансово залежати від чоловіка?

– О-о, тобто ти хочеш, щоб тепер я залежала від тебе?! – Віола знову була на межі.

– Не переінакшуй мої слова, – скривився він. – Ти будеш отримувати стільки, скільки заробиш, все по-чесному. Просто я надам тобі нормальні умови і гідну ставку. Мені відомо, на що ти здатна, тому я волію взяти тебе, а не когось стороннього. Ще питання є?

– Є! – випалила Віолетта і злегка посовалася на стільці. – А... мої учні? Ти ж не забув, що у мене є учні? У нас в наступні вихідні турнір. Чи пропонуєш мені їх кинути?!