Глава 6

Сім років по тому

– Та-а-ато, Петрик знову назвав мене Стьопкою! – з обуренням поскаржився шестирічний Стефан на побратима по садочку. – Можна я його вдарю?

– Битися не можна, ти ж знаєш, – зі стриманою усмішкою заперечив Ярослав, що якраз прикручував поличку для книг. – Битися можна тільки тоді, коли когось захищаєш.

– А він і захищає. Мене! – заявила маленька Стефанія, заступившись за брата. – Цей Петрик такий шкідник... Штовхнув мене сьогодні, а нашого Стефа Стьопкою дражнить.

– Він просто заздрить, – вступила в розмову Віолетта, обійнявши доньку і погладивши по голові сина. – У вас імена незвичайні і красиві, ви до себе увагу првертаєте, ось Петрик і злиться.

– Заздрість дуже погане почуття, – підтримав її чоловік. – Через нього може статися багато бід.

– Хто тут говорить про заздрість? – до кімнати увійшла свекруха. – Той, хто комусь заздрить, не отримує смачних млинців, – навела вона важливий для дітей аргумент.

– Я не заздрю і хочу отримати найбільшу порцію! – пролунав з коридору голос свекра. – До речі, якщо швиденько не прийдете, я все з'їм. М-м-м, тут ще й полуничне варення... – протягнув він в явному розрахунку на онуків.

– Я теж хочу-у-у! – Стеша помчала на кухню, за нею з посмішкою вийшла бабуся.

Стефан теж глянув було в бік дверей, але розмова з батьком була важливіше. Син уважно слухав настанови Ярослава і подавав йому шурупи.

– Тож першим бійку не починай, – підбив підсумки Яр, – але заступитися за Стешу, якщо її ображають, ти повинен, тут ми з мамою згодні.

Закінчивши з полицею, батько і син вирушили за своєю порцією млинців. Віолетта замикала хід, можна сказати, як пастух пасла своїх дорогоцінних овечок. Великий стіл, яким Ланіни оздобили оселю для таких ось спільних посиденьок, був накритий витончено і зі смаком. Невістка зі свекрухою намагалися створити в будинку затишок, щоб чоловікам було приємно проводити час поруч з рідними, а не шукати комфорту на стороні.

Віолетта насолоджувалася ароматним чаєм і з ніжністю дивилася на свою родину. Так, Ланіни стали для неї справжньою родиною, куди ближчою, ніж рідні мама і тато, яких вона відвідувала так часто, як могла, але кожен раз після повернення відчувала неймовірне полегшення, немов знову і знову виривалася з полону.

Що вже казати про малюків... Ці двоє карапузів зайняли надійну нішу в її серце і з кожним днем проникають в душу все глибше і глибше. Бог виявився милостивим, і діти майже не походили на рідного батька. Трохи екзотичні риси обличчя компенсувалися зеленими очима і світло-каштановим волоссям. Віола не припиняла молитися і дякувати генетиці, яка була на її боці, хоча ще невідомо, чи не проявляться відгомони кавказької крові у онуків.

Під час вагітності вона вивчала інтернет і шукала фотографії дітей з мішаних шлюбів, сподівалася, що шанси на вдалий результат є. І дійсно, у слов'янських жінок і чоловіків інших національностей нерідко народжувалися діти, що нагадували батьків тільки окремими елементами зовнішності, які гармонійно сплавлялися зі спадщиною, яка дісталася від матері. Такі діти виглядали дуже красиво і незвично, що якраз можна сказати про Стефана і Стефанію. Як би там не було, бабусі і дідусі з обох сторін підозр не виявили і дружно вирішили, що малюки все ж схожі на маму і когось з більш ранніх предків. Яр не говорив нічого, хоча іноді поглядав на них дуже задумливо.

Сьогоднішній недільний день, коли вся сім'я була вкупі і могла насолодитися товариством одне одного, обіцяв бути приємним і «відпочинковим», як каже Стеф. А ще «солодкоїжним», як називає його Стеша. Але один телефонний дзвінок разом розбив усю ідилію, принаймні для Віолетти. Телефонувала Марія Павлівна, директриса школи: гімназія відзначала урочистий ювілей, сімдесят років від дня заснування, і їх з Яриком як колишніх випускників попросили станцювати на святі... зовсім як у старі добрі часи.

У Віолі моментально сколихнулися всі неприємні спогади, що жили в серці з тієї страшної випускний ночі. Ніби відро крижаної води плеснули за пазуху.

– Мамусю, що трапилося? – Стеша взяла Віолу за руку. – Тобі сказали щось погане?

– Ма-ам? – запитально простягнув Стеф і несильно посмикав її за спідницю.

– Віоло, що там? – занепокоївся і чоловік.

– Нас запрошують виступити з танцем на ювілеї школи...

– Станцювати на ювілеї? – уточнила тітка Світла. – Так це ж добре! Бачите, вас пам'ятають навіть через стільки років.

Можливо, хтось інший і був би задоволений цією пропозицією, але не Віола. Такого повернення в минуле їй не хотілося. Не зараз, коли життя потихеньку налагоджувалося. Починаючи з п'ятого класу вони з Яром танцювали на переважній більшості шкільних заходів. Були своєрідною родзинкою будь-якого концерту. Правда, незабаром до родзинки додався і горішок: у сьомому класі з п'єдесталу головних танцюристів їх потіснила пара Гаджиєв-Дорохова.

Врешті з легкої руки пані директорки вони розділили сфери впливу: Віолетта танцювала латиноамериканську програму, а Тимур європейську. Його партнерка Олена, яка вчилася в паралельному класі, блищала в розкішних бальних нарядах, які Віолі і не снилися. Дорохов-старший дбав про дочку, та й сім'я Гаджиєва була зовсім не бідною. Ні, техніка у Олени хороша, вона не ледарка, що виїжджає на батькових грошах, але ці самі гроші відкрили їй багато дверей, про які й не мріяли багато інших, кому не так пощастило з батьками.