Глава 2

Звичайно ж, Ярослав! Тільки до нього зараз можна піти. Він прийме, зрозуміє... Партнер як сім'я. Ні, навіть більше ніж сім'я... і в її випадку куди ближче. Не дарма партнерів по танцях вважають майже подружньою парою, закритою коміркою, де двоє як один, де один доповнює іншого. Зрозуміло, так говорять про хороших партнерів, а їх з Ярославом з чистим серцем можна назвати саме такими.

– Ти куди взагалі пропала? – накинувся він на неї, поки йшов. – Я тобі половину ночі телефоную, а ти поза зоною. Ось, вийшов, вирішив зустрі... Що з тобою, Віоло? – змінився він в обличчі, коли підійшов ближче. – Що трапилося?

Вона схлипнула. Господи, як же сказати йому, як знайти в собі сили?

– Ярику... будь ласка, можна до тебе?

– Йдемо! – він хотів її обійняти, але вона інстинктивно відсахнулася.

Ярослав наполягати не став, він узагалі дуже чуйний, просто пішов поруч. Віолетта знала, що його батьки зараз на дачі і в квартирі крім нього нікого немає. Інакше б у жодному разі не погодилася. І як добре, що у них немає вахтера в під'їзді. Тільки б ніхто з собачників не вийшов завчасно!

Але їм пощастило, на п'ятий поверх вони дісталися без пригод. І тільки опинившись в квартирі, де витав з дитинства знайомий запах, Віола дозволила собі розслабитися... і розридалася в голос.

– Гей, Віоло, ну що таке? – друг знову хотів обійняти і заспокоїти, але Віолетта знову не далася, відійшла подалі. – Чого така пошарпана? Хто образив? Кому в око дати?

Вона похитала головою і прямо в коридорі сповзла по стінці на підлогу. Просто сиділа і плакала, виливаючи своє горе, а Ярик... постояв, подивився... і пішов на кухню робити м'ятний чай. Він завжди його робить, коли вона засмучена.

– Захочеш поговорити – приходь, – сказав із кухні. – У мене печиво є...

Скільки вона так плакала в тиші і спокої? Очам було боляче, вони розпухли і щипали, в тілі відчувалося повне спустошення. Уперше в житті їй захотілося випити. Не пити, а саме випити! Щоб забутися, щоб розслабитися, щоб... Сяк-так піднявшись на ноги, Віолетта почимчикувала на кухню. Ярослав сидів на стільці, розставивши ноги і спершись передпліччями на стегна. Тер лівою рукою правий кулак, напружено про щось розмірковуючи.

– Ярику...

Він підняв на неї похмурий погляд. Невже і сам здогадався, що трапилося?

– Виплакалася?

– Поки що так, – вона опустилася на стілець, хоча їй зараз хотілося лягти і заснути. А потім, бажано, не прокинутися.

– Пий! – партнер підсунув до неї чашку з чаєм.

Віолетта обхопила руками чашку, гріючись її теплом, і припала до напою, який бадьорив, тільки зараз помітивши, що тремтить.

– Що з телефоном?

– Н-не знаю, – знизала плечима. – Напевно, розрядився.

Поки вона пила, Ярослав мовчав, потім сказав:

– Якщо захочеш розповісти, я вислухаю, ти знаєш.

Так, вона знала. Тому і прийшла. Хоча не була впевнена, що хоче розповідати... і взагалі згадувати. Але і промовчати не могла. Емоції вимагали виходу, груди знову здавило спазмом. Віолетта мляво дивилася у вікно на сонце, що сходило, віщуючи новий день. Слова полилися з неї самі. Без прикрас вона повідала йому, як все було. Вірніше, повідомила те, що пам'ятала до моменту «чорноти», і описала своє пробудження. Тільки імені Гада не назвала.

Зважившись подивитися на друга, побачила, що обличчя Ярослава потемніло, погляд заіндевів, губи стиснулися в жорстку лінію. Він стиснув кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців, дихав важко, шумно. А у Віолі сколихнулося все, що пережила, і вона більше не могла тримати це в собі, знову розридалася.

– М-мені потрібно в душ... – сказала тремтячим голосом. – Хочу змити з себе все це, хочу...

– Не можна! – заперечив він. – Треба сходити в поліцію, до лікаря, зробити аналізи... і... не знаю, що там іще... Ти повинна заявити! Знаєш, хто це був? Кажи, знаєш? – і напружено вдивляється в її обличчя.

– Я не буду подавати заяву... – похитала головою вона.

– Чому?

– Не хочу галасу, не хочу всього того, що було нещодавно з тією дівчиною, що вимушена була поїхати, – від однієї думки про подібне ставало погано. – Я навіть не пам'ятаю, як її по-справжньому звали, бо всі називали «розкоркованою». Я жити тоді тут більше не зможу, розумієш? Але все моє життя саме тут!

– Дурна, – він притулився лобом до її лоба. – Твоє життя там, де ти, і не важливо, де будеш перебувати в ту мить. Можна поїхати, можна... Але спочатку скажи мені, хто це був? Ти його знаєш? Він у мене землю жерти буде і кров'ю захлинеться, тільки скажи! – і майже до болю стиснув її руку.

– Я... не знаю, не бачила. Втекла відразу... – пробурмотіла Віола скривившись. – Боялася, що він знову щось зробить...

Вона не знаходила в собі сил зізнатися, хто саме вкрав у неї цноту. Одного разу ці двоє вже билися, причому билися так, що ледве до лікарні не догодили. Добре, що все відбулося влітку після закінчення танцювального сезону, інакше б обом загрожувала серйозна дискваліфікація. Віолетта досі була в жаху від тієї нестримної люті, з якою ці двоє молотили один одного.