Глава 38

Навкруги була темрява. Знову. Проте не така як у моїх минулих видіннях. Здається в мене просто були закриті очі. Спочатку я почала чути звуки, потім відчувати біль. І лише потім, через деякий час мені вдалося відкрити очі. Я лежала в лікарні, а весь час що я пробуджувалась навколо мене кружляли доктора. Мені було складно тримати голову, голос був дуже слабкий. Я почувала себе наче овоч. Навіть думки були спутані. Медсестра яка за мною доглядала сказала, що я місяць пробула в комі. Як вияснилось, до мене часто приходив рудий хлопець, просто говорив зі мною і проводив по декілька годин біля моєї койки. Мати приходила лише один раз, коли мене привезли на швидкій допомозі. І лише для того щоб підтвердити мою особу, її особу як мого опікуна та привезти документи. Зате кожні три дня до мене приїжджала Отилія. І тільки но мені про це сказали як моя тітка влетіла в палату.

— Софія!

Я ледве повернула в її бік голову. Лице Отилії було заплакане і радісне.

— Я приїхала тільки но мене сповістили про те, що ти прийшла до тями!

— Отилія …, — хриплим, тихим голосом промовила я, — А мама…

— Вона теж приїде. Тільки трохи пізніше.

Якщо б я могла, я б розсміялась прямо їй в лице.

— Вона за весь час приїхала лише один раз!

— Софія, ти знаєш вона любить тебе, просто таким чином вона …

— Показує свою позицію на кшталт “А я тобі говорила що не треба було, тепер розхльобуй сама”. Так, мені не треба пояснювати її поведінку.

— Що між вами двома сталося? Я не розумію …

— Нічого катастрофічного, давай не будем про це. Тільки не зараз.

І тут мене наче током прошибло. Отилія тут, а значить …

— Отилія, що сталося після того як мене увезли на швидкій?

— Дитино, давай не зараз. Ти тільки що вийшла з коми.

— Будь ласка, — благала я.

— Ну гаразд. Я знала що ти спитаєш. Як тільки Уруз відійшов від секундного шоку і зрозумів, що ти тільки що зробила —збожеволів від гніву. Тейваз і Кано фактично стримували його щоб він не пробився до тебе. Хоча і самі погано розуміли в якій ситуації опинились. Зараз головний хранитель закрився в себе вдома і не виходить ні на вулицю ні на зв’язок. За інших рун можеш не переживати. Звісно вони були виснажені, але з всіх, фізично, постраждала лише ти. Проте не все так райдужно. Всі вони, враховуючи мене з народження виховувались як носії рун, сосуди для давньої, потужної магії. Вони розбиті зсередини і не знають що робити з своїм життям, загублені і розчавлені. Вони втратили частину себе яка для них мала не аби яке значення, адже це було їх життя.

На секунду мене опалив сором за свої дії не дивлячись на те, що я знала що вчинила правильно. І зробила б це ще раз якщо було б потрібно. Але так, я розуміла як їм тяжко. Вони вірили що живуть для вищого блага, вірили що в них є особливе призначення. А тепер в них цього немає. В них більше не має тієї мети, що в них вклали з дитинства.

— Ти ненавидиш мене? — з острахом спитала я.

— Софія, я не можу ненавидіти тебе. Ти моя племінниця. Щоб ти не зробила я завжди буду любити тебе. Ти б не стала ризикувати своїм життям заради чогось не значного. Я знала що ти витнеш щось в такому дусі, знала і не стала заважати. Нам потрібні були переміни, і мені прикро що ніхто цього не розумів. І я хочу щоб ти навіть думки такої жахлової не допускала! Що я можу тебе ненавидіти. Але все ж таки всі інші зараз знаходяться в повному непорозумінні ситуації і чекають від тебе пояснень як тільки тобі стане краще. Ну адекватна частина. Та яка не хоче твоєї смерті.

Від слів тітки стало тепло на душі. Можливо тепер, коли від мене відвернулась мати, вона може й не замінить її, але її щирості і любові точно вистачить щоб закрити ту діру що вона пробила в моєму серці.

— Стій, якщо я місяць пролежала в лікарні, то зараз …

— Вже кінець травня, якщо точніше то двадцять четверте.

— Ой дідько, що за життя таке. То сплю по дві неділі то в комі по місяцю.

— І не кажи, — з сумною посмішкою і все ще мокрими щоками від сліз відповіла тітка, — Софія, мені вже треба йти. Не те щоби я хотіла, просто я не твоя мама і довго мені тут знаходитись не можна. А Рейчел, вона скоро повинна бути тут …

— Я вже тут, — сказала мама заходячи в палату, — Отті, тобі вже час.

Побачивши її я відвернулась. Мені не хотілося навіть дивитися на неї.

— Чого приїхала? — уїдливо спитала я як тільки тітка вийшла.

— Мені подзвонили, сказали що ти прийшла до тями. Треба поговорити з лікарями, обсудити твій стан і подальше лікування.

— М, і як так вийшло, що твоя сестра опинилась тут швидше ніж ти?

— Софія, в мене були справи, я не могла так швидко приїхати.

— Ну так, Отилія яка живе в Единбургу могла, а ти ні.

— Софія..

— Які можуть бути справи коли твоя дитина вийшла з місячної коми!? — цей випад вийшов агресивним, проте на крик в мене не було ніяких сил, — Просто залиш мене, йди за тим, чим приїхала. Нам обом відомо, що це точно не я і мій стан.