Глава 32

Заснула я практично одразу, хоча цей сон і був неспокійним. Взявши телефон у руки я перевернулась на інший бік. Лише сьома ранку. Відкривши «WhatsApp», я жахнулась від кількості повідомлень які я там побачила. Від Ніка, Від Сінді, від Мами і навіть від тата, який просив передзвонити коли в мене буде час. Ігноруючи останні два адресати я відкрила чат з Ніком. Мільйон питань де я була, що сталось і чому не відповідаю обрушились на мене великою кучугурою. Звісно він переживав, адже зазвичай ми йдемо додому зі школи разом. Напевно він чекав на мене після уроків. Але що я мала відповісти? Правду не можна і не хотілось і брехню мою він теж одразу розпізнає. Так і пройшли довгі хвилини в роздумі. Я то починала друкувати відповідь і одразу ж її видаляла, то просто дивилась в екран пустим поглядом. Так нічого і не відповівши я вимкнула телефон. Це було не правильно з моєї сторони. Отак ігнорувати всіх хто переживає за мене. Проте і бажання що небудь їм відповідати зараз теж не було. Тим паче, що я навіть не знала що. Відчувала я себе паршиво. Мені не можна було розклеюватись, тільки не зараз. Але не дивлячись на усвідомлення цього я продовжувала лежати на ліжку під теплою, пушистою ковдрою. Все зараз здавалось сірим та позбавленим життя і сенсу. Кімната, життя і погода на вулиці була така сама. Туман і дощ. Нікуди йти не хотілось. Я просто лежала і дивилась у вікно по якому повільно текли крапельки дощу.

У двері постукали і не дочекавшись моєї згоди, у кімнату ввійшла мама. Я лежала до них спиною. Хвилину вона просто дивилась на мене, а потім поставила сніданок поруч із ліжком, обійняла за плечі і мовчки вийшла з кімнати. По щокам покотились сльози. Ну як я могла підвести таких чудових людей? В мене не було на це права! Піднявшись на ліктях я сіла в кроваті і взяла піднос з їжею. На ньому лежав шматок мого улюбленого вишневого пирога. Я почала їсти все ще паралельно ридаючи.

О дев’ятій годині я все ж була у школі. Подавлена, з синячками під очима які я навіть не захотіла замазувати консиллером, розпатланим волоссям і в цілому на вигляд пом’ятою. Але все ж була в школі. Я сама сюди напросилась і тепер маю ходити. Сінді з якою в мене сьогодні співпадали практично всі класи діставала мене протягом кожного з них:

“Чому ти не відповідала мені?”,

“Що вчора сталося?”,

“Чому тебе зі школи забрала підручна собака головного хранителя?”,

“Що ти такого наговорила Урузу, що він вчора мало не повбивав всіх хто був у маєтку клану?”.

Вона не отримала відповіді на жодне з них, я лише сказала : “все добре, без змін, як і було” —при тому роблячи акценти на деяких словах таким чином даючи зрозуміти, що ми все ще діємо згідно з нашим планом. Вона це зрозуміла. Більше ніяких питань від неї не послідкувало. Мені подобалась ця риса в дівчині. Вона була розумною і проникливою. Знала де можна проявити характер, а де просто промовчати і залишити як є. Які питання і коли слід задавати. Що можна говорити, а що краще залишити при собі. Мені було чому в неї повчитися. Проте після закінчення уроків мене чекала інша халепа. Руда, з янтарними очима і ластовинням.

— Софія! — крикнув мені Нік як тільки побачив на вулиці біля виходу, але з обох боків мене вже оточили помічники Уруза і повели до машини.

Нік зупинився на півдороги до мене і лише спантеличено закліпав. Я нічого не могла заподіяти. З тяжким серцем я лише сіла у салон джипа перед цим одним лише поглядом даючи зрозуміти, щоб він залишався на місці. Не можна було щоб хтось крім Кано і мами знав про наш зв’язок. А якщо я все ще жива і не в кайданах це означало що ніхто таки не знав.

Вийшовши ввечері з душу, я прийнялась за своє волосся. Кучерявим людям живеться тяжко. Доводиться щодня прикладати немало зусиль для того, щоб не виглядати як кульбабка і зробити з свого волосся гарні локони. А скільки для цього потребується різних баночок …. Саме в той момент коли я досушувала волосся дифузором я почула шум. Через шуміння фена він був ледь помітним, але я все ж його почула. Виключивши пристрій я повернулась до напрямку звуку і виронила фен з рук який впав мені прямо на ногу. Я зашипіла від болі. В кімнаті прямо навпроти мене стояв Нік, вікно було відкритим. Я з подивом подивилась на нього.

— Як ти …Точніш я розумію як, але ж …

— Ці питання ми залишимо на потім, в мене до тебе теж їх багато, — сказав він паралельно закриваючи вікно.

— Але ж по периметру люди Уруза.

— Вони просто нікчеми. Звалились у довгу сплячку від легкого заклинання сну.

Окинувши хлопця поглядом я подумала про те, що це мені ще пощастило що я була не просто в трусах та футболці як полюбляла зазвичай ходити по дому, а в спортивних штанях і розтягнутій домашній майці.

— Якого біса тебе тепер як малу дитинку забирають зі школи за ручку?

Я вагалась чи розказувати всього декілька хвилин. Обдумавши всю ситуацію я прийшла до виводу, що прослушки в моїх кімнаті не було, адже її треба було встановити. А в дома завжди є або мама або я. Це б помітили. Проте ,все ще переживаючи за це ,мені прийшлось все вимкнути і віднести у іншу кімнату. Я не могла знати наскільки далеко зайде дід.

— Уруз запідозрив мене з саботажі і посадив на домашній арешт, — нарешті відповіла я.

— Але конкретно про план він не знає?

— Не знає, але переконаний, що я граю не на його стороні.