Глава 30

На годиннику була майже третя година ночі. Я переверталась з боку на бік в не змозі заснути. Мене душило почуття провини за те, що на одкровення Кано я відповіла просто…ігнором. Вона наважилась розповісти про свої почуття, а я …А я так і залишилась стояти мовчки. Не знаю, яка реакція може бути гірше від людини, якій ти освідчуєшся в своїх почуттях. І навіть не можу уявити як після цього почувала себе сама Кано. Ситуацію значно ускладняло й те, що тепер вона точно не погодиться на співпрацю. Більше того, тепер вона знала весь мій план і їй нічого не коштувало донести його до Уруза. В цьому моменті я добряче облажалась. Будучи впевненою, що Кано погодиться, я навіть не приготувала ніякого плану для відступу. Окрім того де я розчиняю Уруза звісно. Я була впевненою, що вона погодиться. Що переконати її допомогти мені буде складно, але все ж в мене вийде. І можливо б і вийшло, проте я як наївна дура не помічала очевидного—її почуттів. А може й помічала, проте робила вигляд що все гаразд. Вже тепер, перекручуючи всі моменти і діалоги з нею, я усвідомила, наскільки її закоханість була помітна і очевидна. В моменті мені захотілось розплакатись і просто втекти. Як це колись зробила мама. Проте я пообіцяла собі ніколи не повторювати її помилок. І в щоб це не стало, не дозволяти їм поводитись зі мною так само як вони поводились з нею колись.

Час йшов, потік думок все ніяк не ставав меншим. За вікном почало світати. Мені дуже хотілось спати, проте заснути не виходило. Взявши телефон в руки я набрала Ніка. Я знала, що ще занадто рано щоб дзвонити йому і скоріш за все він ще спить. Проте також знала, що він візьме трубку і вислухає. В любу годину дня. Навіть якщо зайнятий. Навіть якщо сильно втомився і йому самому потрібна підтримка. Він візьме чортову слухавку, вислухає і не осудить.

— Ало? — донісся його хриплий, заспаний голос.

— Привіт, спиш? — спитала я. Тупе запитання, звісно він спав. Проте я не знала як почати діалог. Я не звикла просити допомоги. Я не знала як це зробити.

— Що сталось, Софія? — серйозно спитав він готовий хоч зараз прибігти до мене.

— Все нормально, просто я…просто я зовсім не знаю, що мені робити і …подзвонити напевно було дуже, дуже тупо, адже я тебе сто процентів розбудила …

— Софія, що сталось? — тепер вже тривожно повторив він. Сонливість з його голосу випарувалась як вода в пустелі.

— Ми можемо сьогодні зустрітись? Звісно якщо ти не зайнятий.

— Авжеж можемо. Буду чекати тебе через півгодини біля твого дому.

— Через півгодини? — розгублено перепитала я.

— Ну можемо і раніше звісно, просто я хотів би прийняти душ і почистити зуби спочатку.

— Та я не про те, зараз же всього четверта ранку …

— Але ти б не стала мені дзвонити у четверту ранку через якусь дурню, вірно?

— Вірно …

— От і все, чекаю тебе через пів години біля твого дому.

Я скинула дзвінок. Ну от як можна було не закохатись в нього?

Рівно через пів години на мене чекав Ніколас. Привітавшись ми мовчки рушили до того ж парку де він тренував мене кожен ранок. Він був одягнений в теплий синій светр, а на мені був довгий, в’язаний кардиган з окремих квадратиків. Якийсь квадратик був темно-зелений, якийсь коричневий, а на якомусь було в’язане жовте сонечко чи луна.

— Я взяв з собою плед і заварив зелений чай у термос. Без цукру. Міцний. І тут ще всілякі там батончики, печиво..

— Але ж ти ненавидиш зелений чай.

— Так, але його любиш ти.

Після цього невеличкого діалогу ми знову замовкли і йшли так,аж до самого парку. Проте це була комфортна тише в якій слова були би навіть зайвими.

Розстеливши плед поруч із невеликим ставком у парку, Нік запросив мене на нього присісти. Світило ранкове сонечко відблиски від якого можна було побачити на водній гладі. Все навкруги здавалось привітним та затишним. Не нав’язливо співали пташки свою стару та знайому симфонію. Я ще раз спіймала себе на думці як мені пощастило зустріти цього рудого нахабу. Напевно без його присутності в моєму житті все було б набагато складніше. Ну якщо б не складніше, то нудніше так точно.

— Ну що ж, я готовий слухати трагічно—драматичну історію твого життя. Розказуй, що ж змусило цю недовідьму зажуритись.

І я розказала. Наскільки б я не старалась здаватись сильною та впевненою ,ця ситуація сильно по мені вдарила. Та і до всього іншого, бути сильною та впевненою поруч з Ніком мені було просто не потрібно. З ним я справді могла бути собою і не соромитись цього. Бути не серйозною, не сміливою, скинути маску яку я надівала кожен раз при мамі, Урузі, однокласниках і так далі. Так, з ним я могла бути собою і не боятись, що мене за це осудять.

— От воно як … не можу сказати, що я дуже вражений. Це було досить помітно. Навіть не знаю як ти сама це пропустила мимо очей з твоєю та спостережливістю. Мені весь час здавалося, що ти в курсі просто ігноруєш цей факт.

— Ну знаєш, в останні дні я була зайнята іншим. Мені було трохи не до того, щоб сидіти і думати, а може Кано в мене закохалась чи мені лише здається.

— Теж вірно.

— І хоча я досі м’яко кажучи вражена, я не хотіла щоб все так вийшло. Кано гарна дівчина, вона просто закохалась не в ту людину. Я не знаю як це любити когось в романтичному плані.