Глава 28

Ми з Ніком йшли додому разом, розмовляючи про щось буденне і несхоже на наші звичайні розмови. Я зловила себе на думці, що він більше не визиває в мене роздратування. Принаймні тоді коли не відкриває рота. Він став для мене важливою людиною, якій я можу довіряти. Людиною, поруч з якою я відчувала себе в повній безпеці, а тривоги відступали на другий план. Він став для мене наче страховкою завдяки якій я знаю, що навіть якщо буду падати в прірву, цей трос не дасть мені розбитися на смерть, а вчасно підхопить. Чи були в мене якісь почуття до нього? Ні. Можливо. Я не знала. Я боялась відповісти на це питання. Я боялась що відповідь на нього мені не сподобається. Я боялась що за довіру до нього прийдеться поплатитись. Всім приходиться платити за довіру, до кого б то не було. А можливо просто я занадто багато разів обпалювалася щоб думати інакше.

— Розкажи про себе щось. Не чесно, що я не знаю про тебе нічого, а ти про мене так багато.

— Це єдина причина ,чому ти хочеш знати про мене більше?

— Ні, — чесно відповіла я.

— Добре, що ти хочеш знати?

Нік зупинився на мить, ухиляючись від гілки, що звисала над тротуаром, і поглянув на мене з тією своєю звичною напівусмішкою —трохи хитрою, але без колишньої уїдливості.

— Не знаю якщо чесно …Улюблена музична група? Чи завжди ти був настільки нестерпним?

Нік тихо засміявся. Цей сміх був теплим, і від нього по шкірі пробігся легкий мороз.

— Я знаю, що насправді ти вважаєш мене дуже милим. Музична група? Не впевнений. Але є улюблений співак — Майкл Джексон.

— Мій теж! — в якомусь дивному захваті відповіла я.

— Але ти ж не про це хотіла спитати?

— Ні, чесно, мені цікаво як то бути членом Червоного клану. Так же паршиво як і Синього? Чи мені так не пощастило просто?

— Паршиво? Та ні. Просто все набагато інакше, — він засунув руки в кишені й продовжив ходу, сповільнивши крок, щоб я йшла поруч, — У нас все набагато простіше. У Синьому клані вас тиснуть обов'язком, традиціями й цією вашою святенницькою «обраністю». У нас усе простіше і водночас жорстокіше: сила, дисципліна й користь. Тобто якщо не пощастило народитися якоюсь там руною то, ти буквально нічого більше не можеш зробити щоб покращити своє становище. Немає фактично цього «кар’єрного зросту».

— А в Червоному не так?

— Не так. Червоний клан більше жорстокий. Сила, дисципліна та тяжка праця. Там ніхто не печеться відданістю чи вищою метою у яку всі разом вірять. Є якісь закони та норми через які не можна переступати та на цьому все. Є староста клану до якого всі прислуховуються, але він нікому не має права наказувати що робити. Він більше переймається організаційними моментами та управлінськими. В тебе є всі можливості щоб розвиватись і самовдосконалюватись, у тому напрямку, якому ти хочеш. Ніхто тебе не контролює та нічого не забороняє. Проте якщо щось піде не так, то і рятувати тебе ніхто не буде. Ми як єдиний організм, проте в якому кожна частинка діє та живе власним життям.

— Це звучить неймовірно.

— Могло б бути і краще, в такій формі управління багато недоліків. Та все безсумнівно краще ніж у вас.

Я сумно кивнула головою погоджуючись.

— Але знаєш, що хотів дізнатись я весь це час?

— Що?

— Як можна пити чай без цукру? Це ж огидно.

— Ти серйозно?

— Абсолютно серйозно.

— Це називається ідеальний баланс смаку, цукор перебиває смак кави та чаю.

— Це називається знущання над рецепторами.

Ми повернули на нашу вулицю і вже через декілька хвилин були біля мого дому. Як зазвичай ,я помахала йому рукою прощаючись і пішла до дверей. Проте замість того щоб піти до себе додому, він продовжив йти поруч до дверей мого дому.

— Можливо ти трохи заблукав, хлопчик, проте ти живеш трохи далі. Мене відвести тебе за руцю додому? — іронічно спитала я.

— Це ти трохи забула, недовідьмо. Твоя мама запросила мене на обід до вас сьогодні, — весело відповів він.

Тяжко видихнувши я приречено відкрила двері. Насправді, я і правда навіть думати забула про те запрошення. Надія на те, що мама лише пожартувала жевріла в моїй душі до останнього.

— Котрий раз вражаюсь наскільки ти гостинна, — саркастично сказав Нік.

— А ти й радий, що запросили.

— Я дуже вихована людина, відмовитись на моєму місці було б в край неввічливо, — награно відповів він.

В коридорі з’явилась мама і поклавши руки в боки урочисто промовила:

— Годі вже там воркувати, заходьте.

Ніколас ще раз нахабно посміхнувся мені своєю лисячою посмішкою і роззувшись прослідував за мамою на кухню.

— Міс Імпаер, чудово виглядаєте!

Ми всі сиділи за столом. Мама емоційно розповідала про щось Ніку при цьому активно жестикулюючи. Тому хто сидів би зараз поруч з нею точно попало б виделкою до ока.

— А ви, дітки, зустрічаєтесь? – несподівано спитала мама і навколо стало дуже тихо. Я мало не вдавилась супом.