Глава 27

— Ти ,що зробила!? — жахнулась мама.

— Мама, ти не з Парижем розмовляєш, не кричи так будь ласка. Я тебе добре чую.

— Ти мені поговори ще. Коли я казала, що не буду лізти в твою заворушу, я не мала на увазі, що ти повинна влізти в це лайно.

— Рейчел ну досить вже, — промовила тітка Отті.

— Ти що, зараз її виправдовуєш!?

— Ні, але від того, що ти кричиш вже нічого не зміниться. Тим паче в мене від тебе вже голова болить.

— Та ви зговорились, не інакше! — все ще репетувала мама.

Дивлячись на легку усмішку тітки я й сама не змогла втримати свою.

— Вони ще й насміхаються. Ну—ну.

Ми все ж приїхали до старшої сестри Імпаер на вихідні. Тітка була на сьомому небі від щастя коли я подзвонила сповістити її про наш приїзд. Принаймні зранку, поки я по своїй тупості не вирішила поділитись новиною про те, що дала згоду на Танок Безсмертя. Бо зараз тітка трималась пальцями за скроні мучаючись від мігрені викликаної криком мами. Знаючи, що це надовго я не стала чекати поки мама заспокоїться і стала одягатися до похода по Національному Музею Шотландії. Чорне пальто та бардові лофери нарешті дочекались свого зіркового часу, а нова помада так і просилась бути нафарбованою на мої пишні губи які дістались від тата. Вони і мої густі брови були єдиним бонусом від спорідненості з ним. Адже людиною розумною його назвати було не можна як і гарною. Особливих талантів в його розпорядженні також не малось. А ті які мались, повністю перекривала його невігластво. Кожен раз передивляючись сімейний альбом ,я диву давалась як така ефектна жінка як мама могла взагалі навіть подивитись у сторону батька. Звісно, гроші якими володіла його сім'я мала не аби яке значення. Завдяки його статусу я все дитинство вертілась у світських кругах. Проте слабо віриться, що це стало головною причиною для мами вийти за нього заміж. Хто знає як воно було, можливо разом с закоханістю людина автоматично стає сліпою і тупою.

Наступна мамина заява змусила мене мало не присісти в крісло поруч.

— Я запросила Ніка пообідати з нами в понеділок.

— Ти зробила що? — тепер вже я повторила питання яке мама задала мені буквально кілька хвилин тому.

— А що? Ти пропадаєш з ним практично кожен ранок, мені ж треба з ним познайомитись.

Цікаво, чи говорила вона б так, знаючи що він з червоного клану? Чи вона й так про це знає?

— Софія, в тебе з'явився хлопець? — сконфужено спитала Отилія.

— Що? Боже, ні, — поспішно відповіла я.

— А він тобі подобається? — знов поцікавилась в мене тітка.

— Ні, — сказала я з таким лицем, що тітка більше не стала продовжувати цю тему.

Проте сама я над питанням міцно так задумалась. Чи правда він мені не подобався? Чи я просто не хотіла признавати власні почуття? Та ну, це ж Нік, він мене бісить, які там почуття. Хоча тепер я сумнівалась чи це так.

— Коротше, я повинна знати з ким моя донька швендяється весь час.

— Рейч, тобі не здається, що ти трохи нагнітаєш? Вона дівчина начебто з мізками, не думаю …

— Ага, з мозками. Вже дала їй свободу дії, так вона он що вичудила.

— Ти ж і так розуміла, що вступаючи в клан це було невідворотно. Не погодилась би сама з часом її змусили б. Ти і сама знаєш, яким може бути наш тато коли діло торкається клану.

— Не називай його моїм батьком. Він перестав ним бути, коли сказав, що в нього більше немає доньки.

Отилія винувато опустила очі і стала крутити фамільну каблучку з вороном на пальці то туди, то в інший бік. Таку саму я бачила на пальці Уруза.

Цікаво, якщо мама так ненавидить свою рідню, чому не поміняла прізвище ,коли вийшла заміж за батька. Більше того, батько взяв її. При тому, що його Сміт мало не останнє значення в Лондоні. Хоча цілком я розумію, прізвище все ж рідке й гарне. Імпаер звучить солідніше ніж Сміт. Був би він Девоншир. Чи класична англійське Говард. Проте він Сміт, 546 960 людей носять це прізвище. То є діло Імпаер, багато людей зустрінеш з таким прізвищем? Не думаю. Взагалі нам пощастило, що тепер жінки після одруження можуть залишити свою фамілію чи навіть чоловік може взяти фамілію дружини, адже тоді б наш рід, на мені й закінчився. В тітки дітей немає, а в мами лише я. Проте стала б вона думати про солідність звучання, якщо б прізвище приносило лише сумні спогади? Неохоче я винирнула з думок і знову опинилась в реальності. З тих пір як ми переїхали я стала загальмованою і якоюсь більш спокійною. Що дивно зважаючи на останні події.

— Ми йдемо, чи як? — спитала я.

— Звісно, в Національну Картинну Галерею ще раз будемо заходити? — уточнила тітка так як пам’ятала, що в минулий раз фактично змусила звідти вийти.

Мама зробила страждальне лице і подивилась на мене.

— Та ні, якщо що, я потім з друзями сюди з’їжджу і зайдемо.

— З друзями? — перепитала мама, скоріш за все подумавши, що їй почулось, бо в мене й друзі окрім Ві?

— Ну, не те щоб ми прямо друзі, проте я сподіваюсь вони можуть ними стати у перспективі, — почервоніла я.