Глава 25

Пройшло близько неділі. Я так само кожний ранок займалась з Ніком і так само кожен раз мені хотілося його вдарити. Контроль над силою давався мені дуже важко і хоча в мене ніколи не було проблем з витримкою емоцій, так як сама я була не дуже імпульсивною та емоційною людиною, після ініціації вони ніби загострились. Тепер навіть найменше роздратування могло перейти в гнів, а весела думка в істеричний сміх. Саме тому мені приходилось двічі на день медитувати і це було гірше всіляких тортур.

При щоденному відвідуванні клану я поводила себе так, наче нікого більш спокійного і стриманого за мене в цьому світі немає. Я навіть продемонструвала їм кілька легких фокусів з своєю силою, для того щоб показати, що я контролюю її, а не вона мене. Більшого я зараз не могла собі дозволити. По перше тому, що я швидко втрачала контроль над силою, а по друге я не хотіла показувати на що здатна насправді. Не дивлячись на те, що силою я володіла не досконально, її могутність вражала. Я насолоджувалась нею, кожна клітинка мого тіла просила більше після кожного разу як я її застосовувала. А ще мені подобалась думка що я більше не беззахисна. Як тоді в дитинстві, коли я нарешті відчула що таке бути у безпеці, поки не почала ненавидіти себе за те, хто я є.

При сьогоднішній зустрічі з моїм “любим” дідусем я хотіла підняти тему мого повернення до школи. Сидіти весь цей час вдома, мене просто зводило з розуму. Можна була б вважати це за незаплановані канікули, проте не дивлячись на той цирк, який зараз відбувалася в моєму житті, мені все ж хотілось якось налагоджувати і власне життя. В школу я все одно, рано чи пізно повернусь. І мені при цьому дуже не хотілось бути в класі знову чужою.

До того ж кожну секунду на самоті з власними думками я намагалась зрозуміти як саме звільнитись від кайданів Уруза, які надягнуть на мене найближчим часом. Відповідь так і не знайшлась. Залишалось сподіватись, що вона прийде сама. Адже пішаком в чиїйсь грі мені бути зовсім не хотілось. Але і всі варіанти, які я розглядала здавались провальними. Я не була стратегом, не була генійкою. І розуміла, що тягатись в одиночку с головним хранителем, нехай і таким бовдурем, абсолютно безглуздо. Хоча б за відсутністю виграшної стратегії. Також в мене було питання до Уруза, без відповіді на яке я абсолютно точно не змогла б врешті придумати щось гідне.

Вже зараз я знала, що розмова буде не з легких і, скоріш за все, більш схожа на війну між моїми доводами і дідусевими. Підходячи до дверей, боковим зором я побачила силует який рухався в мою сторону. Повернувши голову я побачила тітку Отті і відчула як від неочікуваності моє тіло на декілька секунд паралізувало. Цей момент мені теж краще було б пропрацювати, бо я не хочу щоб таке сталось в самий важливий момент коли ці дві секунду будуть можливо коштувати мені життя. Побачивши щасливе обличчя тітки щось тепле почало формуватися в серці.

— Софія! — радісно вигукнула вона і обійняла мене.

— Отилія …, — все ще здивовано пошепки сказала я.З легень наче вибили повітря.

— Мадам, вам краще не приближатись до неї так сильно. Це може бути небезпечно і головний хранитель наказав… — почувся з якогось кутка чийсь голос. Ми з тіткою синхронно повернулись у напрямку до нього.

— Ти хто взагалі такий? — спитала Отилія.

— Я ….

— Хоча це зовсім не важливо. Ким би ти там не був, в тебе не має права вказувати мені. Особливо коли діло торкається моєї племінниці. А наказ головного хранителя можеш засунути собі до одного місця.

— Але ж …

— Зібрався мені суперечити? От нахаба. Якщо через три секунди ти все ще будеш тут, я піджарю тебе потоком чистої енергії. Один, два, три….

Коридором пролунав звук топоту. Було чутно як стражник тікав, що аж мало не спотикався. Я не змогла втримати свого сміху.

— Ходімо, сонечко.

— В мене зараз зустріч з Урузом. І я вже запізнююсь …

— Хай цей старий хрищ ще почекає. Я не бачила тебе так давно!

Ми йшли довгим коридором і врешті вирішили сісти на дивовижну, білу отоманку без спинки біля вікна.

Я важко видихнула і закинула ногу на ногу.

— Ти ж звісно знаєш про те що сталось …

— Знаю, — коротко відповіла тітка.

— І що ти на це скажеш?

— А що я маю сказати? Ти моя племінниця. І я буду тебе любити навіть якщо ти б зламаєш Гідеону не тільки руку.

Я не стримала смішок. І не дивлячись на сарказм з якими були сказані ці слова, я була впевнена, що говорила вона щиро.

Вона тепло обійняла мене і погладила по спині як малу дитинку. Вона часто так робила і насправді Отилія була єдина людина від якої мені було це приємно і якій я це дозволяла. Несподівано для мене самої на очах виступили сльози, які я поспішно смахнула рукою.

— От що, — знов заговорила тітка, — приїжджайте до мене з мамою на вихідні. Ти ще багато чого не бачила в Единбургу! Единбурзький замок наприклад, в минулий раз ти його бачила лише зі сторони. Треба сходити на екскурсію. В Національній галереї ї ми вже були, треба ще в музей сходити. Ти ж таке любиш?

— Люблю.

— Софія Імпаер! — почувся знайомий голос, — невже мені потрібно бігати по всьому маєтку щукаючи тебе, для зустрічі заплановану тобою ж? — з явним роздратуванням спитав дідусь.