Глава 22

Хоч я і дала згоду на те, що буду сидіти на домашньому навчанні і кожен день їздити до маєтку клану, не значить що я була згодна стати собакою на прив'язі на не узгоджений термін.

“Найкраща стратегія — це грати по чужим правилам, але проти самих чужаків” — сказала я собі, і з того часу не поміняла свою думку.

Плану в мене ще не було. Проте і так було зрозуміло, що Уруз щось задумав. При чому щось, що не піде мені на користь, лише йому. Сидіти і чекати поки все стане набагато гірше було не можна. Мені потрібно було втертись в довіру до дідуся і інших рун, настільки наскільки це можливо зараз. Це спростить мені будь яку задачу у майбутньому. Для цього потрібно було показати, що я контролюю свою силу. І переборола загрозу появи нових епізодів. Це відвело б від мене не потрібну увагу, якої зараз було направлено в мою сторону занадто багато. При чому робити мені це прийдеться самій як я зрозуміла, адже з якогось дива діду не вигідно мене тренувати. Чи боїться він моїх здібностей і тому не хоче розвивати їх чи таким чином буде легше мною маніпулювати я не знала. Проте точно могла сказати, що допомоги з його сторони не буде.

Взагалі в мене склалось враження, що я їм наче заважаю. Тобто звісно с початку я ворожо ставилася до клану і частково до рун. Але я лише захищалась, захищалась від того щоб просто не стати безвільною лялькою якою крутять у ту сторону яку потрібно. Це можна зрозуміти, але ж тепер я думала, що я наче потрібна їм лише номінально і коли вони отримали мою фактичну присутність на цьому все завершилося. Типу так, вона повинна були вступити бо потрібна нам для завершення кола, але це не значить що її членство повинно бути легким та обнадійливим. Давайте покажемо її місце і зробимо і так незрозумілий та новий світ ще важче, щоб вона остаточно зламалась.

Я була така зла. Зла на все. Звісно багато хто з клану не був винуватий ні в чому, всі вони були лише такими самими безвільними вівцями яких пас мій дід і старанно хоче зробити і з мене тепер теж саме.

Закінчивши проклинати всіх і жалітись на судьбу я повернулась в реальний світ. Планувати я могла скільки завгодно, але от почати діяти я мала б почати вже зараз. Я встала з кроваті і поплелась на кухню. Мами ніде не було, а значить вона поїхала на роботу. Хоча дивно, що вона нічого не сказала мені. Перш ніж почати контролювати силу, мені було необхідно зрозуміти в чому вона взагалі полягає. Навряд чи я можу зробити це сама за відсутністю хоча б мінімального досвіду. Мене так бісила власна безпомічність. Та моєї вини в цьому не було, це єдине за що я трималась щоб не падати духом.

Тейваза і Кано як би не хотілося, мені просити не можна було. Вони з мого клану. Поповзли б питання. І як би я не прив’язалась до цих двох, я не могла бути впевненою, що вони не донесуть на мене головному хранителю. Я не знаю, що коїться у них в головах і наскільки вона віддані йому. Мені потрібен був хтось третій, хто не мав би упереджень на мій рахунок і був достатньо досвідченним щоб допомогти.

Ввечері, я постукала у двері дому Ніка. Я сварила за це себе кожну секунду. Але іншого виходу якщо він і був просто не бачила.

Через хвилину мені відкрила така ж руда, як і сам він, жінка.

— Привіт, — привіталася вона зі мною.

— Добрий вечір, мене звати Софія. Я б хотіла побачити Ніколаса. Він вдома?

— Так звісно, заходь! — з натхненням сказала вона.

— Дякую.

— Ти дівчина Ніколаса? — зацікавлено зиркнула на мене вона.

— Ні, ні, ви що. Я його нова однокласниця. Хворіла дві неділі і ми домовились, що я прийду до нього в гості аби він зміг мене ввести в курс останніх уроків і передати домашнє завдання за всі дні.

— От воно як …на жаль він практично ніколи мені нічого не розказує, — на секунду задумалась вона, проте через секунду знову посміхнулась, — Але я дуже рада, що ви з ним подружились. Він трохи закрита людина, йому складно спілкуватись з людьми. А так щоб додому кого запрошувати … такого ще на моїй пам’яті не було.

Це в Ніка проблеми з друзями та спілкуванням!? Наскільки ж він їй нічого не розповідає? А вона і справді його матір?

— Йой, що ж це я. Може будеш чай? Якось не гостинно з моєї сторони вийшло, — продовжила вона говорити посміхаючись.

— Ні, дякую, місіс…

— Макквін, але можеш називати мене просто Міранда. Коли називають місіс почуваюсь якоюсь старою.

— Добре, просто Міранда, — тепер вже посміхнулась і я. Від цієї жінки виходив такий позитив, що поруч з нею неможливо було залишатись похмурою.

— Треба Ніка позвати, ти все ж таки до нього прийшла.

— Навіщо мене звати? — почувся голос за спиною і я повернулася до людини якій він належав.

Побачивши мене, Нік помітно здивувався.

— До тебе прийшла Софія, Ніколас, — сказала його мати.

— Привіт, як і домовлялися, ти ж не забув забрати мою домашку зі школи?

Тепер він дивився на мене скептично явно не розуміючи якого дідька коїться. Проте коли я виразно на нього подивилась і одними губами сказала “Підіграй”, то шумно видихнув і швидко вжився у роль.

— Ну що ти, як би я посмів, — театрально зобразив хлопець обурення та ображення. Проте вже через секунду випрямився і став абсолютно серйозним.