Глава 21

Німе питання застигло в повітрі. Ніхто з нас не наважувався на нього відповісти. Що робити з інформацією яку я тільки що дізналась ,я теж не знала. Пророцтво було здебільшого зрозумілим, хоча й було доволі узагальненим і розпливчатим.

“Вона стане вашим спасінням чи падінням. Милістю чи покаранням. Творенням чи руйнуванням. Вона стане тією, хто несе світло чи морок”

Отже у моїх руках доля клану? Лише мені обирати приведу я його до процвітання чи навпаки до занепаду? Щось тут не збігалось. Чому я? Людина яка приєдналася до них останньою і яка майже нічого не знає ні про історію ні про магію ні навіть про руни на яких і тримається майже вся концепція клану. Чи це і було від мене потрібно? Людина яка не буде упередженою.

Через мої здібності? Так, маю сказати що хоч я ними ще й не володію, але моя сила абсолютно точно підходить до руйнування. І руна носієм якої я стала…руна не тільки хаосу, а й творення нового з попелу старого.

Дід також мовчав. Кожен думав про своє, хоча ми обидва думали над одним й тим самим. Навряд чи йому самому подобалось пророцтво. Дізнатись, що доля того, чим ти володів багато років залежить від дівчинки сімнадцяти років.

В цей момент можна було почути лише коливання маятника в старовинному годиннику. Так пройшло що найменш двадцять хвилин. Поки ланцюг моїх думок не привів мене до одного питання. Єдиного питання на відповідь якого я могла зараз розраховувати.

— То коли почнуться мої тренування? — спитала я.

При такому розкладі подій тренування мені дійсно були потрібні. Не можна було щоб ще хтось постраждав від мого дару як …як тоді в дитинстві. Цю силу треба було приборкати. Інші відомості як наприклад історія клану і вивчення всіх інших тонкостей також були б мені на руку. Через свою необізнаність я часто не можу скласти пазл в єдину картину через нестачу деяких фрагментів мозаїки.

— Хагалаз, зараз не час для жартів, — відповів дід.

Було незвично чути як мене називають клановим ім’ям. Проте я нічого не сказала. Я тепер частина всього цього. Слід звикати.

— Не зрозуміла. Чому це я жартую?

— Ти дійсно вважаєш, що твої тренування зараз будуть доречні?

— Так, вважаю. А ви що, ні? Ми не знаємо що буде далі. Ми навіть не знаємо чи реально збудеться це пророцтво. Тому було б в край безглуздо відхилятися від нашого початкового плану. Особливо зараз, коли стабільність потрібна хоч в чомусь. Чи ви хочете щоб під час наступного епізоду я зламала вам не тільки руку, а взагалі вас навпіл?

Мені потрібно було навчитися контролювати цю нову силу, бо інакше вона буде контролювати мене і нічим хорошим це не закінчиться. Невже він і сам цього не розуміє? Чи лише прикидається? Невже йому б було вигідно щоб все так і залишалось? Щоб я була як дитина з зав'язаними очима яку буде водити за руку він туди кому йому буде потрібно. Ця здогадка на мить осліпила мене.

— Добре, я подумаю над цим, — пообіцяв Уруз і втомлено потер скроні. —Тобі зараз не бажано ходити до школи. Це може бути небезпечно для людей навколо. Не кажучи вже про те, що ти можеш ненароком видати наше існування.

— Я над цим вже думала. Але що ми скажемо у школі?

— Придумаємо. Наприклад, сильно захворіла і тепер повинна вчитися на домашньому навчанні? Іншого рішення не бачу.

— Вас що, Тейваз покусав? А довідка? Без неї я маю право бути відсутньою лише п’ять днів.

—Довідка не проблема. Намалюємо.

— У вас у всіх сферах є свої люди? А я думала що в Великобританії проблем з корупцію немає.

— Це називається зв’язки. Хочеш свою першу пораду від мене?

— Ні, — відмовила я, бо вже знала що він хоче сказати.

Дідусь хрипло розсміявся. Мені чомусь стало від цього ніяково і захотілось його тріснути.

— Ввечері я повертаюсь додому, — мовила я перериваючи хвилину веселощів Уруза.

— Ні, — вже без посмішки різко відповів він.

— Будеш мене з мамою тут як ув’язнених тримати? — вигнула я брів у знаку питання.

— Я тебе прошу, які ж ви ув’язнені?

Я вигнула брів ще більше.

— Ну добре, з Рейчел може трохи і перегнув. Але це було необхідно, — спробував виправдатися він.

— Я їду додому. З мамою. Сьогодні. І це не обговорюється.

— Назви мені хоч одну причину, чому я маю тебе відпустити, а не залишити тут під наглядом?

— Якщо в приступі нового епізоду я вирішу розгромити всю будівлю, то нехай це буде новий будинок, ніж старючий маєток з купую дорогого, вінтажного хламу та артефактів не кажучи вже про архів і те, що він являється нашим лігвом. А значить ,він дуже важливий для клану як мінімум стратегічно. І як частина нашої історії.

Дідусь шумно зітхнув і зморщив лоба.

— Гаразд, твоя взяла. Ти з матір’ю повернешся додому. Але за умови, що будеш кожен день з’являтися в маєтку.

— Мені кожен день до Единбургу їздити? — обурено спитала я.

— Так, інакше я тебе ніяк не відпущу додому.