Глава 20

Я майже змусила себе відкрити очі. Моєму погляду відкрилась все та ж стеля, що і в минулий раз. Різні думки почали лихоманливо поїдати мене зсередини. Питань було занадто багато. Відповідей ж навпаки, практично не було. На цей раз мені нічого не снилося. Ніяких видінь. Ніяких послань від тіні. Нічого. Краєм вуха я почула як хтось сопить і повернула свою голову у напрямку звуку. Це мені коштувало не малих зусиль. Все тіло боліло нестерпно.

На стільці, поруч із ліжком дрімала сидячи мама. Вигляд в неї був не найкращий. Скільки ж вона знаходить тут зі мною? І як вона взагалі тут опинилась?

— Мам …? — тихо гукнула її я.

Її брови на мить зімкнулись на переніссі, наче відганяючи поганий сон. А потім вона відкрила очі і стомлено, проте радісно подивилась на мене.

— Ти прокинулась, — хриплим після дрімоти голосом сказала вона.

— Як ти опинилася в матку? Тобі ж начебто не можна і все таке …, — одразу спитала я.

— Як би то тобі пояснити, після твоєї невеличкої вистави, руни тебе м’яко кажучи стали побоюватись, а залишити одну не хочуть і не можуть. Тому було прийнято рішення привезти мене сюди щоб піклуватись про тебе. Точніш це вони так сказали. Насправді я добре розумію що я тут щоб стежити за тобою. Бо ніхто окрім мене на це б не погодився.

— Ти їм що, козел відпущення, чи що? — мало не з обуренням сказала я.

— Та все нормально, я була рада можливості побачити тебе хоча б так. Якщо б не цей випадок хтозна, коли б ми знов зустрілись? І так вже дві неділі не бачились. Чортові відьми і маги тепер тебе будуть тут тримати як піддослідного кролика.

А й справді, це ж для мене практично часу не пройшло. Бо я була у відключці. Для всіх інших пройшло більше двох неділь.

— Хай спробують, — з злістю сказала я, проте побачивши боковим зором у дзеркалі як мої очі знову стають чорними поспішила заспокоїтись і продовжила далі:

— Скільки я спала на цей раз?

— Всього лише дві доби.

— Ну то вже не дві неділі, — з облегшенням видихнула я.

Мама слабо мені посміхнулась. По ній було видно шо ті самі дві доби вона й не спала сидячи тут зі мною. А може й більше. Все ж дві неділі сидіти і не відати, що з твоєю дитиною. Чекати коли дізнаєшся хоч якісь новини …Має бути також виснажливо.

— Йди відпочинь, виглядаєш не дуже. Все одно ти навряд чи зможеш щось зробити якщо в мене почнеться новий… епізод.

— Ти щось пам'ятаєш про перший?

— Майже нічого, мій мозок був наче у тумані. Все це ніби наснилось мені.

— Зрозуміло, — в котрий раз насупилась мама.

— А мені треба поговорити з головним хранителем, — сказала я і відкинула з себе ковдру під якою лежала.

— По перше я не думаю, що то гарна ідея, ти його майже не вбила тоді.

Перед очима спалахнув дід, що забився в куток. На лиці його зчитувалась паніка і страх. Він тримався за руку за яку я його туди і відкинула.

— А по друге, ти занадто слабка зараз для походеньок, а мені не можна самій без супроводу пересуватись по маєтку.

— Ну що ж, значить я і буду твоїм супроводом. Проводиш мене до його кабінету і підеш відпочивати. Я все одно ще й досі не знаю де його шукати, — заперечила я і встала, про що швидко пошкодувала. В очах потемніло в голові задзвеніло. Мама теж різко підірвалась з стільця щоб мені допомогти. Проте я жестом показала ,що не потрібно. Через хвилину я прийшла більш менш до тями. Головокружіння звісно нікуди не ділось, проте було терпимо. Більше за все мене турбував голод. Шлунок наче у мотузку скрутили.

— Ні, ні. Софія, тобі не можна! І я не думаю, що твій план спрацює.

— А чому ні? Я ж тепер ніби також частина цього клубу для божевільних.

— Але Софія …

— Мам, або я йду сама, або ти можеш супроводити мене до дверей кабінету Уруза. Я все одно піду. І потім, слабка після чого? Після двох тижнів сну?

— Ні, після епізоду. Ти почала падати без сил, добре, що тебе Кано зловила і ти не вдарилась ще на додачу.

— Мене Кано зловила? – приголомшливо спитала я. Ця тендітна дівинка?

— Так. А Тейваз тебе відніс.

— Ну значить не всі бояться.

— Що? — сконфужено перепитала в мене мама.

— Значить не всі руни мене бояться, — з посмішкою повторила я.

— Годі шуткувати, Софія Імпаер. Знавець Синього клану сказав, що ти чудом вижила. Тебе мало по шматочкам з середини не розірвало від тієї сили. Твоє тіло занадто слабке і не підготовлене для такого.

— Але ж не розірвало.

Одежа яку я вдягла після того як прокинулась в перший раз навіть не пом’ялася. Наче я спала всі дві доби в одному положенні. Чого не можна сказати про моє волосся. Воно було схоже на одну велику грозову тучу. Я з мольбою подивилась на маму.

— Та привезла я тобі гребінець, не дивись на мене так. Але ж ти знаєш, що тобі поможе лише миття. Тримай.

— Супер! — сказала я настільки щаслива, наче це була найкраща новина в моєму житті. І хутко побігла назад до дзеркала розплутувати всю ту копну ,що було на голові. На це пішло чимало часу. І хоча я і виглядала як кульбабка, бо кудряве волосся можна розчісувати лише в мокрому стані, стало трішки краще.