Глава 19

Я знову стояла серед дерев в туманному лісі. Звична тиша тиснула на вуха, а вже рідна доріжка вела до знайомої галявини. Я провела на ній більшу частину своїх видінь поки сюжет незмінно, знову і знову, не переходив до тієї частини де мене хапають за руку, після чого на шкірі з'являється випалена руна. Місце завжди здавалось мені мертвим, хоча й моторошним його назвати не можна було. Тут панував спокій, саме те чого мені не вистачало останнім часом. З'явитися тут знов —відчувалося як прийти додому, настільки я звикла до цього місця. Рушивши по ґрунтовій доріжці босими ногами я планувала бездумно ходити туди сюди. Заблукати в мене все одно не вийде, якимось чином кожна з доріг завжди приводила мене в одне й те саме місце. В яку б сторону не пішла, куди б не звернула. Проте на цей раз на мене вже чекали. Чорний силует нерухомо стояв на темно—зеленій, мокрій траві. Я була впевнена, що вона дивиться на мене. В інших видіннях тінь завжди не очікувано з'являлась ззаду, від чого я кожен раз прокиналась в холодному поту. Проковтнувши ком у горлі я пішла прямо до неї. Я більше не вагалась, я знала що це жінка. Її силует не залишав сумнівів. Я знала, що вона тут не просто так. Їй є що мені сказати, а я маю це вислухати.

Її мертвий, холодний голос який пробирав до самих кісток пролунав в моїй голові:

— Ти станеш спасінням чи падінням.

— Знову якимись загадками говорите…, — ледве чутно прошепотіла я.

— Ти станеш милістю чи покаранням, творенням чи руйнуванням. Тією, що несе світло чи морок.

У всіх інших вона також в видіннях з’являлась? Її промови завжди були для мене якимось набором слів, наче ребуси які я була не в змозі розгадати. Проте на цей раз все було чудніше і дивніше. Вона почала говорити антонімами.

— На все свій час, дитино, ти все зрозуміє коли це буде потрібно, — сказала тінь наче прочитавши мої думки, після чого доторкнулася кінчиком пальця до мого лоба.

Небуття знову протягнуло до мене свої теплі руки переносячи до царства пітьми.

Хапаючись за реальність до мене почали доноситись голоси. Хоча я й балансувала на грані між дійсністю та забуттям. Як би не старалась, очі розліпити не виходило. Вони були ніби залиті свинцем, а повіки здавалося, важать по тонні кожна. Я постаралась прислухатись до шуму навколо.

— Так не повинно було статись! — лютував хтось, чий голос був для мене незнайомим.

— Я не думаю, що нам слід панікувати, — пролунав у відповідь спокійний голос діда.

— На підлозі світилися абсолютно всі руни! Такого ніколи ще не ставалось, я перевіряв абсолютно всі архівні записи ініціацій. Нам слід остерігатися її якийсь час. Ми не знаємо чого від неї чекати! — ніяк не вгавав незнайомець.

— Не неси нісенітницю, Наудіз. В мене вже голова від тебе болить, захлопни свою ротяку хоч на секунду, — відповів той, в кому я впізнала Тейваза.

— Тей! — погрозливо гаркнув Уруз на випад хлопця, — В нього така робота, він же руна критичних ситуацій та стресу врешті решт. Було б гарно і тобі свої обов'язки знати. Тільки і робиш, що сидиш тут з нею весь час.

Я не могла бачити лице Тейваза, проте майже була впевнена, що на ньому застигла гримаса роздратованості.

— А ти і справді заспокойся, Наудіз. Не треба нагнітати. Я думаю, в цій ситуації немає нічого такого, чого б не можна було пояснити навіть простою логікою, а не магією. Вона остання замикаюча. Всі зараз існуючі руни вже пройшли ініціацію до неї. Коло замкнулося. Що це значить для нас і для неї я також не знаю. А тепер марш по своїм справам. В мене є більш важливі питання ніж возитися тут з вами.

Після цих слів я знову відчула як реальність утікає від мене наче пісок крізь пальці.

Прокинувшись, на цей раз остаточно, я одразу ж зробила спробу підвестись, але все тіло оніміло так сильно, що кожен подих та рух супроводжувався біллю. Навколо не було жодної живої душі, а сама кімната була залита ранковим сонцем, що було рідкістю для Шотландії. Кровать на якій я лежала була величезною, а інтер'єр приміщення давав зрозуміти, що я все ще в маєтку клана. Як тільки тіло знову потроху стало слухатися мене, я повторила спробу сісти. На цей раз успішно, хоч і вдалося мені це зробити навіть не з другої спроби. Голова паморочилась настільки, що кімната у раз перетворилась на карусель. Я ледь не впала. Суглоби боліли, а м'язи були наче з каменю.

Поряд з ліжком знаходилась невелика тумбочка, на якій стояв графин з водою і скляний стакан. До того моменту поки я не побачила воду, я навіть і не усвідомлювала наскільки хочу пити. Не морочячись з стаканом я жадно стала пити воду прямо з графина. Навкруги все ще була гробова тиша. Потихеньку я встала з ліжка і обережними та незграбними кроками стала ходити туди сюди. Треба було хоч якось розім'яти тіло після довгого лежання. Відволікшись на секунду від думок про самопочуття в голову одразу ж хлинули інші. Про ведіння і те, що там відбувалось. Через мить мій погляд впав на одяг, який весь цей час був дуже педантично складений і лежав на тумбочці по іншу сторону кроваті. Я була настільки зайняти іншими думками, що навіть не знала в чому була одягнена зараз. Розраховуючи на те, що на мені буде та ж сама одежа, в якій я приїхала, я здивувалась побачивши на собі білу, довгу сорочку. Хто збіса встиг мене перевдягнути? Напевно зараз це було вже не так важливо. Взявши одяг з тумбочки, я перевдягнулась у те, що мені було запропоновано. Серед всього іншого, був і кафтан синього кольору на якому зверху, у правому кутку була вишита моя руна Хагалаз.