Глава 16

На наступний же день мене вирішили відвести до маєтку Синього клану. Їхали ми не те щоби довго, проте зав'язані чорною та щільною тканиною очі викликали сильний дискомфорт. Я боялась темряви. З самого дитинства, і не те щоби цей страх був і зараз таким самим сильним як і тоді, але й їхати в такому положенні не зрозуміло куди і з ким було не комфортно і боязно. Все це мені поясними тим, що це було зроблено для того, щоб місцезнаходження маєтку залишалось поки що в секреті. Іронічно. Тільки вчора, перед своїм виходом з дому, мене просили довіритись їм хоча б трошки і передивитись своє негативне ставлення до ситуації. Як я взагалі можу довіряти тим, хто не довіряє мені? Проте найбільш томною цю поїздку робило бурчання Беркани:

—“ Я! Одна з головних хранителів клану! І щоб якась соплячка вказувала мені, що робити!”, “Ця негідниця ще й свої правила осмілилася диктувати!”, “Та зі мною так за все моє життя ніхто не спілкувався!” — жалілась і лютувала вона всю дорогу, висказуючи свою незадоволеність Манназу, який тільки і робив, що тяжко зітхав у відповідь.

Здається її ані трохи не турбувало, що я сиджу поряд і все це чую. Радість від того, що до вчорашнього дня я знать не знала цю жіночку з кожною хвилиною росла. Ця особа, була напевно одна з най неприємніших людей котрих я зустрічала в своєму житті. А неприємних людей я зустрічала багато. Все ж таки в дитинстві тато змушував мене відвідувати різні світські прийому та заходи разом з ним. І лише коли ми опинились в середині маєтку вона заткнулася і одним точним, проте необережним рухом зірвала з мене трикляту пов’язку. Мої очі, після години у суцільній темряві, якийсь час звикали до світла, а коли звикли то округлилися від враження. Навкруги все було таке витончене й старовинне. Можна було б сказати як і все в Единбургу, проте ні. Конкретно цей маєток виглядав як щось, на що навіть просто дивитись відчувалось як щось гріховне. Наче я ніколи не буду гідною, щоб мої очі змогли коли-небудь побачити щось настільки неймовірне.

В повітрі пахло ладаном та … корицею? Приміщення чимось нагадувало мені велику бальну залу в замку. Здавалося, що з темних куточків, картин і тіней, у цю саму секунду повилазлять леді та джентльмени вбрані в пишні сукні та розкішні камзоли і почнуть танцювати. Замість звичайної люстри, такої привичної нам, на стелі висіло панікадило, а по самому залу повсюди стояли канделябри. Здавалось, що час тут зупинився ще 200 років тому, а може й більше. Відійшовши від культурного шоку і нарешті переставши розглядати все навкруги як дика людина, я помітила, що в залі були не лише ми троє. В приміщенні стояли всі інші основні члени, на зустріч з якими я сьогодні й прибула. І поки я витріщалась на оформлення зали, вони витріщались на мене. Для кожного сьогодні диковинка вочевидь була своєю.

Проте голови носій рун, покривав капюшон синього плаща так, що побачити їх обличчя в мене не вийшло б, навіть якщо я цього дуже захотіла

— Раді вітати вас тут, міс Софія, — пролунав чоловічий голос в мене з—за спини, що змусило мене обернутись.

В своєму житті я ніколи не звикну лише до двох речей. І це навіть не магія і той факт, що саме Беркана виявилась моєю бабусею, а те, коли мене називають "сонечко". Здається навіть на образи у свій бік я реагую спокійніше ніж на це.

— Дякую, містер ... ем ..

— Уруз, — руна сили й могутності. Наразі я головний старший хранитель цього клану.

В їх ієрархії я вже розібралась. Нічого надприродного в ній не було. Особливо якщо провести аналогію з устроями деяких країн. Є три головні хранителі: Беркана, Манназ і Уруз. Проте вся трійка не може “правити”. Усюди є лише один президент, а все інше то верховна рада. Тут так само. Тільки президент, тобто головний хранитель, це —Уруз, а його рада це Беркана й Манназ.

— Я приношу свої вибачення за те, що не зміг бути присутнім вчора персонально. Але, я щиро сподіваюсь, що Беркана і Манназ були ввічливими і все тобі прояснили не гірше ніж це б зробив я.

Так само як і Беркана, головний хранитель виглядав велично і гордовито, проте між цими двома була велика різниця. Якщо величність бабусі була по більшості у надмінності і погляді на всіх з висока, то величність Уруза полягала у його впевненості своєї абсолютної влади в клані і холоднокровності. Він справляв враження людини, яка може пожертвувати чиїмось життя у своє благо навіть не моргнувши. І напевно не дарма, адже утримувати таку владу в своїх руках стільки років, має бути не такою вже й легкою справою.

— Так, це була досить ... інформативна бесіда, — відповіла я.

— Тобі все ж доведеться ще багато чого дізнатись і вивчити. Зокрема і про родинні зв'язки. Я знаю, що твоя матір все життя годувала тебе брехнею. А саме тому, прийшов час познайомитись і не офіційно. Мене звуть Гідеон Імпаер і ти Софія моя єдина онука.

Договоривши свою урочисту промову він став уважно на мене дивитись в очікуванні моєї реакції.

— Огоо, — з сарказмом протягнула я, —. Плюс два живих родичі до скарбнички. Неймовірно.

— Здається ти не сильно здивована, — незадоволено відповів Уруз склавши свої руки у себе за спиною. Погляд його в мить змінився як і тон голосу. Від чого по спині побігли мурахи.

Його брови нахмурились, а губи піджались.

Я лише знизала плечима у відповідь. А чого він від мене очікував? Що я буду стрибати і танцювати з бубном? Чи можливо кинусь до нього в обійми? За останній час я дивувалась занадто часто і з кожним разом все сильніше —щоб так саме відреагувати і на цю новину. Тим паче, що для мене це було більш менш і так зрозуміло. Що й до чого. Проте він здається все ж очікував побачити приплив радості, чи сплеск ємоцій від такої неймовірної новини. Невимовне здивування та ейфорію від зустрічі. Живий дідусь ще й головний хранитель.