Глава 14

Ми так і йшли мовчки більшу частину дороги. Він навіть і не старався завести діалог, що змушувало задуматись над ціллю його пориву ще раз.

— То ... в якому класі ти вчишся? — спитала я.

Я дійсно не знала про що ще спитати. Рівень соціалізації в мене був на рівні плінтуса. А навички комунікувати з людьми ще нижчі. Але йти мовчки в такій напрузі я теж не могла.

— S6, — чую коротку та стриману відповідь я на своє запитання.

— То ти в цьому році випускаєшся, зрозуміло.

— А ти вчишся в одному класі з моєю сестрою, так?

— З Кано? Так.

— Так незвично чути її кланове ім'я від когось малознайомого.

— Але в неї гарне ім’я, тобі з твоїм пощастило значно менше, — сказала я не подумавши і вже потім зрозумівши що зморозила налякано подивилась на Тейваза, — Вибач, — я не хотіла....

Почувши заливистий сміх, я спантеличено на мить зупинилась.

— Ну з цим навіть і не посперечаєшся.

Якщо Нік виглядав як хитрий лис котрому так і чешеться мене підколоти, то Тей був як крижана глиба із—за чого здавався старше не на один рік, а всі п`ять, хоча мушу відзначити, що він був нижчий за лиса. Його чорне волосся було трошки розпатлане від вітру на вулиці, але це не виглядало неохайно, навпаки йому це придавало ... привабливості? Не знаю. Але виглядало дійсно класно. Мої очі так і чіплялись за його сиву прядку.

— Випереджаючи твої питання, я таким народився.

— Що? — перепитала я не зрозумівши про що йде мова.

— Я про волосся.

Я прикусила губу від думки, що мене спіймали як раз в той момент коли я так нахабно витріщалась.

— Я б не стала питати.

— Але хотіла ж, вірно?

— Вірно, — відповіла я з легкою посмішкою задоволеності

Хоч він і хотів здаватись розслабленим та невимушеним хлопцем, який просто вирішив краще дізнатись нову подругу сестри та людину яка в майбутньому стане членом клану, йому це не дуже вдавалось. Було сильно помітно як він нервує. І що мене найбільш гнітило, це те що я не знала чому.

— А твоя мама вдома?

— Напевно. А чому ти питаєш….

І тут до мене дійшло усвідомлення. Настільки різко, що по відчуттям здавалося ,наче каменюкою по голові огріли.

— Ти провів мене додому, лише для того, щоб дізнатись де я живу, так?

— Ти про що?

— Не роби з себе дурня, Тей. На це прикро дивитись, — з явною роздратованістю кажу я.

Я бачу як він зжимає челюсті і як грають на його лиці жовна. Він відвертає лице в бік. Можливо для того ,щоб я не побачила на його лиці досаду та сором. Але я все одно це помічаю.

— Вибач. Я повинен був…Вони вже у дорозі, — нарешті відповідає він.

Так, я хотіла якнайшвидше повідомити клан про своє існування і здихатися чортових видінь. Проте не так … не так різко, я навіть не встигну морально підготуватися до цієї зустрічі. Події розгорталися занадто швидко. Я не встигала звикнути до одних змін і нової інформації, як через секунду з'являлося щось нове ще більш шокуюче. В цю саму секунду бажання сісти на дорозі і заплакати як маленька дівчинка було гранично високим.

— Але навіщо? Навіщо це було робити так скритно від мене? Чому було просто не сказати, не вибрати день для офіційною зустрічі?

Він мовчав.

— Боялись, що я втечу, як моя мама колись? Ну звісно.

Мамине минуло наздоганятиме мене ще довго. Якщо мені не довіряють ще навіть не познайомившись зі мною, це багато про що вже каже.

— Коли Сінді подзвонила головному хранителю і розповіла ,що тільки що бачила, в клані стався справжній переполох. Твоя мама ,скоріш за все ,зняла дім під чужим ім’ям, тому що по інформації під її реальним ім’ям фіксувався лише ваш приліт до Единбургу, що не сильно допомагало вас знайти. А втікала вона з тобою вже коли більше не являлась членом клану, її витурили. Але не дивлячись на все, ти по праву народження є частиною клану . По всім законам і традиціям. Вона могла переїхати сама, та не мала права забирати тебе з собою. Тебе не стали шукати разом із нею лише тому, що всі були впевнені — ти така ж звичайна як і вона. Моя хитрість була імпровізацією щоб вийти з вами обома на контакт.

— То як скоро вони будуть тут? — пригніченим голосом спитала я ,вислухавши все що мені сказали..

— Я не знаю, мені сказали лише дізнатися і відправити координати будівлі, — відповів мені Тей.

— Пиши адресу.

— Що?

— Глухий чи що? Кажу пиши адресу мого будинку, ти ж за цим тут зараз стоїш.

Я знала, що виміщати свою злість від приреченості та втоми на ньому було не правильно, проте так хотілось зараз когось придушити. Йому не пощастило попасти під гарячу руку. Зробивши своє завдання, Тей спробував вибачитись. Але в цих вибаченнях не було щирості. Він робив це більш за інерцією, не відчуваючи ніякої провини за свої дії. Я і сама не те щоби звинувачувала його в чомусь. Знала, що він лише виконував приказ від клану.