Глава 12

Я подумки повернулась в день нашої з Ніком зустрічі. Через те, що тоді я визнала його божевільним йолупом який несе всіляку нісенітницю я й думати забула про його слова тоді. Проте зараз вони набули сенсу. “Я чую магічний шлейф який залишився після твого закляття”. Після …мого закляття?.

— Як я можу володіти магією, якщо ще не пройшла ініціацію? — запитала я.

— Це цікаве запитання. Такі випадки як в тебе бувають дуже рідко, проте всі чаклуни і чаклунки які володіли магією ще до ініціації увійшли в історію. Як злодії, герої чи заклинателі.

— А ініціацію проходять у всіх кланах?

— Так, тільки якщо у вас це “обрані рунами”, то наприклад у нас всі проходять перевірку старовинним артефактом, який вже показує, має людина здібності до магії чи ні. І ті в яких є, проходять ініціацію і стають магами, іноді навіть чорнокнижниками. Але для цього треба отримати дозвіл на чорну магію від Верховного Мага нашого клану. Проте на відміну від вас, Червоний клан не ганьбить тих людей які не успадкували здібності до магії.

— Так, ви просто переманюєте інших здібних магів з інших кланів, от і все.

— Не треба розкидуватись такими звинуваченнями, якщо погано знаєш цю історію.

Можливо він був правий.

— А ти не боїшся розказувати мені все це?

— Все “це”? Я розповів лише те, що твої “товариші” в ковені знають вже давно. Ти ж не вважаєш, що я розповім тобі щось дійсно цінне чи видам якусь таємницю свого клану? Бо інакше я поспішив з вчорашніми висловлюваннями про те, що ти не така дурна як може здатися спочатку, — сказав Нік і зупинився щоб на мене подивитись.

— Звісно ні, пішли вже, бо запізнимось, — сказала я і насилу відірвавшись від його погляду каро—янтарних очей відновила рух.

Більше він нічого не говорив, проте його обличчя виражало всі слова за нього. Я знала, що по суті, Нік підставляється спілкуючись зі мною, якщо в його клані дізнаються, про спілкування з кимось з Синього клану, нехай фактично поки й не з повноправним його членом…. Навіть думати не хочу, як він вже пояснив правила по цьому приводу доволі сурові. Незважаючи на все це вірити я йому не зобов’язана і це навіть не мої слова, а його. Чи став би він себе підставляти лише заради простого інтересу. Навряд чи.

Через нову школу я вже анітрохи не нервувала, бо на фоні останніх подій і новин, чи приймуть мене однокласники було якось неважливо. З самого ранку мені поставили подвійний урок з музики на якому мене змусили обрати один музичний інструмент для занять в класі. Вибір давався мені не легко, бо моя душа металася між піаніно на якому я вже вміла грати та електрогітарою на якій тільки хотіла навчитись. Дивлячись на мої страждання від вибору та мученицьку гримасу на моєму лиці, вчителька дозволила обрати обидва інструменти. Поки я намагалася вивчити акорди і опанувати цю пекельну машину, до мене підійшли дві дівчинки. Не ті які дивилися на мене немов голодні акули вчора в коридорі, а інші. Цих я ще не бачила.

— Привіт. Ти здається Софія? — сказала одна з них.

— Так, — трошки розгублено дивилася я на них. Можливо в них почала боліти голова від моїх невдалих спроб заграти на гітарі і вони хочуть попросити мене припинити це знущання над їх вухами? З таким ставленням до себе, я далеко не піду, треба позбутися цього самобичування.

— Я Сінді, а це Ханна. Містер Томсон приставив нас допомагати тобі на цій неділі, поки ти не освоїшся, — продовжила говорити до мене дівчина.

Вони обидві були дуже гарні. В Сінді коротке, але густе чорне волосся до плечей, білява шкіра та сірі очі. А в Ханни ,яка стояла поруч було довге та біляве волосся і трошки смаглява шкіра, здається вона користувалась популярною в Британії автозасмагою. В мене склалось враження наче Білосніжка та Рапунцель зараз дивилися на мене.

— Он воно як. Ну що ж, приємно познайомитися, — сказала я взявши себе в руки.

Ти хотіла змінитися? Це твій шанс — сказала я собі. І перший крок до цього, прокачати свою соціалізацію та почати нарешті впевнено поводити себе з людьми, а не шугатись всіх прохожих на вулиці.

— Я тільки неділю назад переїхала сюди з Англії, — всіма силами намагалась підтримати бесіду я, не знаючи, що ще можна додати щоб загладити ту незручну тишу що повисла в діалозі.

— З Англії? — спитала Ханна.

— Так, з Лондона.

Вони переглянулися між собою.

— Але чому ти переїхала з столиці сюди? — тепер вже Сінді спитала в мене. Проте буквально через секунду поспішно додала, — Вибач, не моя справа.

— Все нормально. Мої батьки розлучилися і я з мамою переїхала до її батьківщини.

Це була правда хоча і переїхали ми з мамою по суті через її підвищення та судячи з останніх подій, веління долі. Про це все ж їм знати було не треба.

— Тобто твоя мама шотландка? — знову спитала Ханна зі щирим інтересом.

— Так, але батько з Англії.

— Дівчата! Поговорите після того як урок закінчиться! — гаркнула на нас вчителька музики.

— Не хочеш пообідати сьогодні з нами? — спитали дівчата майже одночасно.

— Була б рада, — відповіла я з широчезною посмішкою.