Глава 11

Наївність. Я була сама свята наївність. Ну звісно, а що я собі думала? Це не дитячи забавки чи мультики, де твій ворог буде пів години чекати поки ти відростиш крила і перевдягнишся у міні юбку яка “дуже” підходить до бою з темними силами. Синій клан, це не просто якась організація, у яку бабусі та дідусі ходять по неділям пити чай. А об’єднання двадцяти чотирьох сильних магів які як комашку тебе по склу можуть розмазати при бажанні. Це світ магії, як я вже пересвідчилась там не діють навіть базові, прийнятті моральні установи Усвідомлення прийшло до мене надто пізно. З моїх вуст злетіли слова які я не збиралась озвучувати вголос, перш ніж я встигла подумати про вміст.

— Значить я у повній сраці.

Така реакція повеселила хлопця.

— Так, Софія, ти у повній сраці.

Трохи помовчавши я продовжила діалог.

— Тобто в мене є всі шанси померти молодою та красивою. Не скажу, замучать видіння до смерті, а скажу помру на цьому грьобаному параді.

— Точно, зовсім забув про видіння. Мені тебе навіть майже шкода.

— А що ти про них знаєш?

— Видіння будуть снитися тобі аж допоки ти не пройдеш ініціацію. Або є гірший варіант. Руна буде продовжувати кликати тебе висмоктуючи всю життєву енергію як хвороба. І врешті решт, якщо не злитися з нею воєдино, ти просто з’їдеш з глузду.

— Ммм, — протягнула я, — просто супер. Взагалі ти сказав що клани знають один про одного не так вже й багато.

— І не збрехав, просто я особливий. Таємниці, інтриги, змови. Я таке люблю, знання це сила.

— Сила є сила. Будь ти й десять раз розумний, якщо тебе припечатає до стінки якийсь здоровань, всі знання можна буде до одного місця засунути.

— Щось в твоїх словах є. Але знання бойових технік також знання. Тому не можу з тобою погодитись до кінця.

Після недовгого мовчання, я сказала те, що зазвичай називають одкровенням. І те чим точно не діляться з людиною з якою знайомі фактично годину.

— Мама не розповідала мені наслідки мого вибору, в тому випадку якщо я вирішу не вступати в клан і продовжувати скривати свою сутність. Вона надіялась, що зможе знайти обхідний шлях.

Ніколас мовчав напевно не знаючи, що на це можна відповісти. Час за розмовою пробіг недозволено швидко. Ми стояли неподалік від мого дому. Хлопчина виявився не настільки жахливим як я думала, навіть навпаки. З ним було приємно знаходитися поруч і цікаво спілкуватись.

— Ми вже прийшли, — сказала я.

— О, то тобі пощастило не тільки вчитися зі мною в одному класі, а і жити по сусідству.

Коли я подумала, що з ним приємно спілкуватися, забула відмітити, що він все такий же занощевий як і був.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я не бажаючи вірити в те, що це правда.

— Я живу за кілька будинків від тебе, — посміхнувшись сказав він, — Бачу по твоєму обличчю ти дуже рада.

— Невимовно, — угрюмо відповіла я.

Я звісно вірила в співпадіння, але такий "джекпот" мені здався досить підозрілим.

— То може і до школи завтра разом підемо? — не без сарказму спитав він знаючи, що я відмовлюсь.

— До побачення, — відповіла я і повернувшись пішла додому.

Мама вже була дома. Взагалі не можливо було передбачити коли в неї закінчиться робочий день. Іноді вона о другій дня вже була вдома, а іноді о сьомій вечора ще була на роботі. Бували дні коли вона взагалі працювала дома за комп’ютером. Вона не бачила, що Нік проводжав мене додому. І я була цьому рада. Бо якщо б побачила, полізли б питання "Хто це?", "Як його звати?”, “Він тобі подобається? ” і так далі по списку. Мама сиділа на кухні і розбиралася з якимись папірцями, проте чула як я відкривала двері.

— Привіт люба, — пролунав її голос, — приготувати нічого не встигла, тому все сама сьогодні.

— Добре, тільки руки помию, — крикнула я у відповідь.

— Як пройшов твій перший день? — спитала вона все ще поглинена документами які були повсюди як тільки я зайшла на кухню де вона тимчасово працювала.

— Нормально, нічого такого. Обрала предмети, посиділа на уроках. Звичайний день у школі, — розповідала я паралельно готуючи собі обід.

— А як тебе прийняли твої нові однокласники?

— Ееее….поки важкувато сказати. Я практично не з ким не встигла поспілкуватися.

— Все ще буде. Перший день завжди так.

— Я на це сподіваюсь.

— Зголодніла? — спитала мама з теплою усмішкою дивлячись на те, як я старанно намагаюсь спалити нашу нову кухню.

— Так, — чесно відповіла я. Які б справи мене не чекали, які б тривоги не мучили, я ніколи не відмовляюсь поїсти чогось смачненького. Або просто чогось поїсти. Взагалі я не розуміла тих людей які кажуть, що забувають поїсти. Як таке можливо для мене було і є загадкою.

Після десятої спроби зробити собі хоч щось, я просто дістала заморожену піцу з холодильника і поклала її в духовку. Після чого я нарешті поїла.

— Я піду до себе, — сказала я витираючи останню тарілку. Посуд в мене виходило мити краще ніж готувати.