Глава 10

Весь урок я сиділа стараючись зрозуміти як так вийшло. Глазго не маленьке місто. Великобританія не така вже й маленька країна, якщо вже на то пішло. Але чомусь так вийшло, що я все ж навчалась з цією рудою помилкою природи в одній школі, в одному класі.

Він багато знав про книгу заклять, живе в Шотландії і у першу нашу зустріч прийняв мене за мага. Тепер я майже впевнена, що він належить до одного з трьох місцевих кланів, навіть не Англійських. Але якого і що він робив в бібліотеці Лондона в якій треба мати членство щоб там знаходитись?

Після дзвінка, до ладу не обдумавши свої подальші дії, я пішла слідом за ним і коли він різко зупинився посеред коридору мало не врізалась в його спину.

— Ти що, вирішила слідкувати за мною? Це якось …ну не знаю, передбачувано напевно, — з самовпевненим лицем і все тією ж легкою, хитрою усмішкою сказав він.

— Як і те, що загадковий незнайомець з бібліотеки виявиться членом клану з яким мій воює все життя? — сказала я і до болі прикусила язика, що зі мною сьогодні?

Я ж не знала з якого він саме клану, чи то ковену, я вже заплуталась. Від мами обидва варіанти чула. А якщо це виявиться не правда, я ж виставлю себе повною дурепою. Може цей йолуп взагалі з Синього хоча й мало ймовірно, чи с Зеленого. Та здається не схожий. Впевненою я була зараз лише в одному. Він точно знає, що я належу до Синього, адже він бачив мене з книгою яку торкатися можуть лише його члени і про яку здається знає більше мене чи мами разом взятих.

На заміну його посмішці прийшло сильне здивування, чи то він не міг повірити в те, що я його розкусила, чи то просто був в шоці від того як не очікувано я це випалила прямо в шкільному коридорі, хоча це таємниця ,якою отак не розкидаються де попало. Та це була лише дуже коротка мить, поки він знову не начепив маску впевненості. Проте я її помітила. Я знаю таких людей. Посмішка — їх інструмент показати, що саме вони володіють ситуацією. Але віддаю йому належне — емоціями він володіє майстерськи.

— Взагалі не дуже правильно отак зразу кидатися такими звинуваченнями в людей, — нарешті відповів він.

— Ой, я тебе прошу. Чи то не ти в бібліотеці старанно намагався довести, що я маг і спеціально перевернула на тебе шафу.

— І що, був не правий? — його посмішка стала ширше наче вся ця ситуація забавляла його. Наче я маленька мавпочка яка плескає тарілочками.

— Частково, шафу я перевернула не спеціально, — відповіла я. Ну дійсно, що зі мною не так? Я поводилась як дурепа.

Він підійшов ближче, натомість я відступила крок назад.

— А ти не така вже й дурна як я вважав.

А ні, можливо я ще нічого. До того що сказав він теж ще додуматись було потрібно.

— На майбутнє, якщо ти захочеш ще раз зробити мені комплімент, то не треба. В тебе це скверно виходить.

На цю заяву він лише хмикнув.

— Ставлю на те, що ніхто з твого клану навіть не знає ,що ти знаходишся в шестидесяти кілометрах від них, а то і ближче, — сказав він наче насміхаючись.

Звідки цей телепень стільки про мене знав? Хоча напевно це я знала про себе і свою сім`ю занадто мало.

По моїм очам він бачив, що я ще не закінчила з своїм допитом і поки я збиралась сказати йому якусь колкість у відповідь, перебив.

— Не тут, забагато зайвих очей і вух. Ти так не думаєш?

Я озирнулася навкруги і виявила, що він дійсно прав. Бо то вже були не тільки голодні до його уваги дівчинки, а і інші люди яких в коридорі через велику перерву стало забагато.

— Я все одно не збиралась витрачати свій ланч на тебе, — надмірним тоном сказала я.

— Не сумніваюсь. Буду чекати тебе після школи біля виходу.

Така пропозиція показалась мені м’яко кажучи дивною. А кому б ні?

— Навіщо тобі це?

— Люблю чудачок, стало цікаво що ти ще можеш випалити не обдумавши, — з цими словами він розвернувся і пішов геть не обертаючись.

Мене починає дратувати коли він так робить. Через секунду я повторила його дії ї розвертаючись на п'ятах пішла забирати свій ланч. Злобно вціпившись зубами у шматок піци я подумки послала до біса рудого хлопця і всіх інших разом просто так. Як же мені хотілось стерти цю гордовиту посмішку з його обличчя. Ну чому я так на нього реагувала? Чому він так виводив мене з себе? Поруч з ним я ставала дійсно якоюсь агресивною ідіоткою.

Виходячи зі школи я переконувала маму по телефону, що мене не потрібно забирати і я дійду сама. Виходило це в мене не дуже і мама продовжувала наполягати зсилаючись на те, що сама я обов'язково заблукаю.

— Ні, мам, зрештою в двадцять першому сторіччі є такий чудовий винахід як Гугл Мапс, — все ще переконувала її я, — Що? Так я впевнена. Давай, скоро буду вдома, — повісивши трубку я тяжко видихнула. Через секунду очі знову став мозолити цей рудий...еее....стоп, цей рудий хто? Я зрозуміла що досі не знаю його ім'я.

— Що з лицем? Ти наче чорта побачила. — сказав він.

На чорта він не був схожий. Мінімум на одного відомого падшого янгола. Але в слух я цього не сказала.

— Я не знаю твого імені, — спокійно зізналась я.