Глава 9

— Ти як? — спитала мене мама.

— Нормально.

Це була чиста правда. Не дивлячись на те, що вся ця лавина обрушилась на мене в одну коротку мить. Відчуття було таке, немов я знала цю історію все своє життя. А зараз мені як стару казку на ніч мама вирішила її перечитати. Проте це зараз, поки усвідомлення що все це реально не накрило мене з головою. Я знала, що стадію заперечення і усвідомлення мені ще доведеться пройти в недалекому майбутньому.

— То …що ми будемо робити далі?

— Поки що нічого, проте повідомити клан про існування останньої руни як би не хотілось прийдеться.

— Тобто поки що нічого? Так не піде, я дуже втомилась від видінь, а тепер коли я знаю всю правду, фактично можу вирішити цю проблему, ти кажеш нічого не робити?

— Ні, я кажу почекати буквально пару неділь поки ми трішки не асимілюємось на новому місці. І вирішити цю проблему в тебе не вийде. Це не ліки для голови випити. Як тільки головний хранитель пронюхає про тебе, твоє життя зміниться назавжди. І ти ніколи не зможеш цього змінити. Це твій життєвий тягар. Твоя доля більше не буде належати тобі.

— Я це розумію. Моє життя вже змінилось. Але пара неділь? Чи є сенс так довго тягнути?

Мама мовчала, що насторожувало ще сильніше. А коли вона відвела очі, я все зрозуміла.

— Ти говорила, що переживала за моє життя, бо думала що я не маю ніяких здібностей тому ми поїхали звідси, так?

— Так, але....

— Тобто для мене ніякої небезпеки зараз немає, правильно?

— Фактично так, але ж..

— Здається я зрозуміла. Невже ти й справді думаєш, що зможеш приховувати мене від ковену все життя? — різко випалила я закипаючи від гніву, — Пара неділь то лише привід, вірно?

— Ти не розумієш! — почала кричати мама немов хотіла бути почута, але її ніхто не чув, — Вони дуже жорстокі люди, які переживають лише і тільки лише за себе! Закінчені егоїсти які будуть користуватись тобою прикриваючи все добротою та турботою! — продовжувала кричати вона.

— Всі вони, чи лише твої батьки яких вже немає в живих? — сказала я не подумавши після чого мама ледве похитнулась і замовкла.

— Мам, я розумію твої переживання, — обережно почала я згладжуючи кути, — але ховати мене не тільки не варіант, але і не вийде. Тітка Отті запідозрила мене в перший же день нашого тут прибуття, хоча я навіть і слова не сказала. Я ні морально ні фізично скоріш за все не витримаю ці твої “кілька неділь”. Ці видіння в прямому сенсі вижимають з мене всі сили та життя.

Мама шумно видихнула і трішки пристиджено опустила голову. В цієї жінки було купа психологічних проблем і тараканів в голові. Причому тараканів таких розмірів ,наче вони жили ще до появи динозаврів.

— Ти матимеш змогу сповістити клан на пряму? Без допомоги Отилії, — спитала я. Бо від її відповіді на пряму залежали мої подальші дії.

Мама коротко кивнула. Вона не дивилась на мене упершись поглядом в свої лодоні.

— Добре, як тільки заїдемо в нову будівлю і трішки розпакуємо речі прийдеться це зробити. Тягнути занадто довго не тільки не хочеться, а й небезпечно …Тим паче небезпечно, якщо якимось чином про це дізнаються інші ковени і вирішать цим скористатись, вкрасти мене чи щось гірше. На зло клану Синього ворона чи просто тому, що я колекційна іграшка яка їм потрібна. Хто знає на скільки градусів може повернутися моє життя коли про це дізнається хтось крім тебе і Віві.

— Стоп, Вів’єн теж знає?!

— Тааак..., — трішки невпевнено протягнула я.

Мама на секунду занурила своє обличчя в руки. Знов. Вона робила так кожен раз коли відчувала безвихідність.

— Давай з тобою домовимося, що ти більше ніколи не будеш від мене нічого скривати. Софія, ніколи.

— Не можу.

— Чому?

— А як можна нічого не скривати від людини, яка це робила по відношенню до мене фактично все життя.

Мама нічого не відповіла. Вона знала, що я права і знала, що навіть якби я пообіцяла ніколи й нічого не скривати, пообіцяти таке в відповідь мені не змогла б.

І от ми вже їхали з мамою в машині по дорозі до Глазго. Я підключила свій плейліст до колонок в машині через блютус. На повну гучність грала після Металіки — Unforgiven. В нову школу я повинна була вийти з понеділка, якраз до початку другого семестру. Замість сімейного маєтку в Англії ми з мамою тепер будемо орендувати дім в одному з нових районів неподалік від центру.

— Це дивно, що головний офіс твоєї компанії знаходиться в Глазго, а не в Единбургу, — почала розмову я.

— Нічого дивного тут немає, вона була заснована в Глазго тому і головний офіс там, — відповіла мама роблячи музику тихіше адже заграло AC/DC. Прийшлося переключити на більш спокійну рок—баладу.

Всю дорогу я не могла відірватись від вікна. Краєвиди були просто неймовірні, а стільки зелених відтінків я не бачила за все життя в Лондоні, скільки тут за годину поїздки. Погода була похмура, а над вологою від недавнього дощу дорогою розпростерся туман. Повсюди були пасовища з вівцями, що шокувало мене не менш ,ніж величезні вітряки на виїзді з Единбургу.