Глава 6

Після слів тітки я зрозуміла, що насправді ніколи не знала свою маму по справжньому. Нічний діалог між сестрами Імпаер змусив мене думати над багатьма запитаннями на які я не знала відповіді, а слова тітки за сніданком звели їх всі лише до двох : “Якого біса тут коїться?” і “Як багато від мене ще скривають?”? Моє бажання поговорити з мамою росло наче на дріжджах. Я виразно подивилася на Отилію.

— Зацікавила? — з посмішкою спитала Отилія.

— Ти серйозно? — здивувалась я.

— Я завжди серйозна.

— Так і будемо мовчати, більше нічого не скажеш?

— Ні, бо твоя мама мене потім на ковбасу пустить. Це по—перше, а по—друге я залишу всі пояснення твоїй мамі. Раз ти вирішила, що їй довіряєш більше і це не погано. Тим паче їй давно потрібно було це зробити.

І саме в цей момент почувся звук дверей, що відмикають . На кухню зайшла мама.

— Добрий ранок всім, що мені вже давно потрібно було зробити? — спитала вона.

— Добрий, — відповіла я, — як прогулянка по особливому місцю Единбургу? Напевно така ностальгія знову його відвідати. Особливо як для людини яка ніколи тут не жила. Правда ж?

Мама на секунду ніби окаменіла, а тітка мало не вдавилася чаєм не чекаючи, що я спитаю так скоро і прямо в лоб. Потім мама перевила погляд на Отилію і в ньому не було нічого позитивного. Отилія ж у свою чергу робила вигляд наче його не помічає і продовжувала попивати собі чай.

— Навіщо ти сказала, ще не ча…, — обурено почала мама.

— Мам, зараз не важливо звідки я про це дізналась. Як ти могла скривати від мене такі речі!? А головне, чому?

— Софія, йди до кімнати. А я поки поговорю з Отилією.

— Я нікуди не піду без відповідей.

— Я все розповім як прийде час.

— Час прийшов і я жду пояснень, — трошки агресивним тоном сказала я. Вчора я могла дізнатися відповіді на все, що мене так турбувало останній час, але не зробила цього. В тому числі через неї. А тепер вона відмовляється мені все пояснювати? Так не піде. Не хотіла щоб тітка відкрила мені занавісу таємниці? Будь добра і розкажи її самостійно тим паче, що вчора я зробила все можливе щоб надати їй таку можливість.

— Софія … я ж сказала коли прийде час, — трохи стушувалась мама.

— Ти не сказала коли він прийде, може через годину, а може через десять років. А може він взагалі ніколи не прийде, бо час не вміє ходити. Що тоді будемо робити? Га?

Я дивилася у мамині трошки охренівші зелені очі не маючи намірів відступати.

— Але ж …

— Ні ,мама, я не буду чекати припливу з моря, тому більше ніяких “але”, ніяких “потім” або “коли прийде час”. Ти розповіси все сьогодні. Я не збираюсь чекати коли помру, для того ,щоб дізнатись від чого.

Отилія явно почувала себе трошки не комфортно через цю нашу сутичку, а тому просто стояла мовчки миючи посуд після сніданку іноді поглядаючи то на мене, то на сестру.

Мама дивилася на мене приреченим поглядом. Це означало, що я виграла цю битву.

— Чекатиму на тебе в кімнаті через десять хвилин, — сказала я і піднялась з місця.