Глава 4

Підлітаючи до Единбургу, я міркувала про те, як він виглядає в реальності, а не на фото чи в фільмах. Які там люди і про те, як складеться моє життя в цій новій для мене країні. За своє, поки що коротке життя, я побувала багато де. Але це місто було для мене новою територією. Тут мене ніхто не знав, а значить я могла показати себе з іншої сторони, іншою людиною. Чесно кажучи, я вже давно хотіла змінитися, мене частенько нудило від власної невпевненості. Я ненавиділа себе за те, що дозволила так з собою поводитися і бути такою нікчемною. Але раніше в мене не було такої можливості, бо як би ти не старався стати краще, люди все одно будуть пам'ятати та бачити лише стару версію тебе. Тому переїзд для мене був не тільки зміною обставин з нагоди батьківського розлучення, а і шанс змінити своє життя в кращу сторону. Проте на ці пару днів, що ми залишимося в серці Шотландії — про це можна було не думати і просто насолоджуватися містом та життям. Я дуже любила архітектуру, а від похмурої атмосфери готичних та потемнівших від дощу та віку будівель просто губила голову. Мамин головний офіс знаходився в Глазго, що було насамперед дуже дивно. А ще це означало, що і жити нам доведеться там. Як я зрозуміла, це було не так вже й погано, по фотографіям він здався мені досить цікавим, не малим містом , де завжди кипить життя. Залишається лише сподіватися, що так воно і є.

Посадка в нас було м'яко кажучи жорстка, так як в Шотландії більшість часу йде дощ, нам прийшлося приземлятися прямо через грозову хмару. Тому трясло нас не по дитячому. А коли літак вже доторкнувся до полоси і ми почали гальмувати я мало собі ніс не розбила об сидіння переді мною. Не те щоби це було для мене чимось незвичним, я тільки й робила що постійно об щось спотикалась чи падала на рівному місті. А мій телефон за два роки служби став безсмертним, бо падав стільки разів, що я вже й збилась з переліку.

Вийшовши з аеропорту, ми замовили з мамою таксі і поїхали в гості до моєї тітки Отилії, рідної сестри моєї мами. Вона давно вже на нас чекала. А я в свою чергу чекала нову сімейну драму, яку буду згадувати ще декілька років і кожен раз сміятись з неї. Отилія була найспокійніша та найвитонченіша жінка, яку я тільки знала. Вона жила в самому центрі міста, неподалік від Королівської милі, головною і однієї з самих старих і красивих вулиць Единбургу і в цілому Шотландії. Її вікна виходили прямо на Еденбуржский замок, а квартира мала такий вигляд немов інтер'єр тут не міняли з Вікторіанської епохи, все навкруги тут від стільця і до каміну було вінтажним, антикварним раритетним. В повітрі ледащо літали порошинки. Пахло старими книжками, деревом та корицею від яблучного пирога що тітка щойно дістала з духовки. Як любителю всього доісторичного та вінтажного, я була рада прожити тут декілька днів.

— Любі мої! Ну проходьте, що як не рідні на порозі стовбичите, — захоплено сказала Отилія як тільки ми з’явилися в неї на порозі.

— Тітка Отилія! — вигукнула я і тільки роззулась як вже побігла її обіймати.

Я дуже любила свою тітку, її зовнішність абсолютно точно відповіла уявленню про кельтів. Руде та кучеряве волосся, світла шкіра, блакитні наче літне небо очі. Вона була наче взята з книжки чи балади. Також вона була на чотири роки старша від мами. Ій було сорок два роки, а мамі тридцять вісім. Хоча дуже часто я ловила себе на думці що вони виглядають навіть не однолітками. Тітка Отилія виглядала молодшою за маму і якщо б не її строгий стиль в одязі я б сказала що їй не більше тридцяти. І лише при світлі місяця можна було побачити, що це не так.

— Софія, ти так виросла, я тебе ледве впізнаю.

— Отті, звісно вона виросла, коли ти її бачила останній раз їй було тринадцять, а зараз практично сімнадцять.

— Ну так, а ви приїжджайте до мене ще рідше і в наступний раз, я може взагалі свою любу племінницю в обличчя в натовпі не впізнаю. Така красуня, наче Единбург восени. Та в кого зрозуміти й не можу. Але точно не в батька.

Мама трохи агресивно прокашлялась і подивилася на тітку з грізним обличчям, на що Отилія їй тепло посміхнулась.

— Ну добре, йдіть займайте свою кімнату і підемо гуляти нарешті по місту! Оо, Софія, зовсім забула, це тобі.

Я подивилася на невеликий пакуночок в її руках і з питанням в очах перевела свій погляд на тітку. Мама зробила так само.

— Та не дивіться на нього так ,ніби перший раз побачили обгортковий папір. Софія, — звернулась до мене тітка, — відкриєш це на своє сімнадцяти річчя. Візьми і не сперечайся. Так треба.

— Так до нього ще купа часу, він же аж в Червні, а зараз тільки Січень.

— Вважай це подарунком наперед.

Я не розуміла який сенс був віддавати подарунок зараз. Чому б не віддати його саме на день народження, як це всі завжди роблять?

— Отилія! Ми домовлялися тримати її подалі від цього всього, — сказала не на жарт розсерджена мама ,поки я ламала голову над тим, що визвало в неї таку реакцію.

— Ти про що? — все ж не знайшовши відповіді спитала я.

— Ні про що, моє сонечко, просто твоя мама ,напевно дуже втомилась з дороги, от і веде себе як навіжена, ти ж знаєш ,яка вона імпульсивна, — сказала тітка Отті гладячи мене по голові наче маленьку дитину.

Сестри Імпаер сверлили один одного поглядом. І якщо поглядом можна було б вбити, то всі б хто знаходився зараз у цій кімнаті ,були б вже давно мертві.

— Це так, невелике наше з мамою непорозуміння. Просто в деяких нюансах ,наші думки з твоєю мамою не збігаються, — додала тітка, на що мама лише голосно фиркнула виражаючи свою незгоду.