Глава 3

Випивши чаю з м’ятою по вказівці подруги, мене на якийсь час вирубило. Це був не спокійний та омріяний відпочинок, а лихоманливе забуття після якого я здається стала відчувати себе ще гірше. Прокинулась я вже коли темніло. Подруга сиділа в кріслі поруч і з кимось переписувалась посміхаючись.

— Прокинулась? Тобі вже краще? — спитала вона помітивши, що я відкрила очі і витріщаюсь на неї.

— Начебто, — сонно відповіла я підім’явши під себе плед.

— Не хочу здаватись не вихованою та егоїстичною, але перш за всього я тут бо ти хотіла розповісти мені щось важливо. Ну, окрім того рудого шута.

— А й дійсно.

— Ну то, що за новина? Знаючи тебе, це може бути як нова куплена книжка так і переїзд до іншої кра... В тебе таке лице наче я змусила тебе з’їсти ложку борошна. Так, стоп ...Да ну.... Серйозно?

— Так, — відповіла я і подивилась на подругу так наче сильно перед нею винувата. Вона завжди добре мене розуміла, мені навіть не прийшлось все проговарювати в голос.

— Все ж таки Шотландія?

У відповідь на запитання я лише стверджувально кивнула.

— Зрозуміло.

— Якась ти дуже спокійна.

— А ти хочеш щоб я ридала в три струмки? Бо я можу.

— Ні звісно, але в тебе таке лице наче ти знала все наперед і давно була до цього готова.

— Не знала звісно, але коли ти сказала, що скоріш за все залишишся з мамою для мене стало все більш менш зрозуміло, просто я не хотіла до останнього вірити в те, що ти поїдеш від мене.

Її очі почали поблискувати від сліз. З Ві це не було рідкістю. Вона була на диво сентиментальною людиною і к подібним випадкам коли вона починала плакати побачивши стареньку бабусю з пакетами чи подивившись не такий вже й сумний фільм я давно звикла. Проте зараз моє серце защемило при погляді на її сльози. Я обійняла подругу так міцно як тільки могла. Наче боялась, що так от—от зникне.

— Ай, задушиш же, проскулила вона.

— Не задушу, бо хто тоді буде за мною в Англії сумувати? Ти мені жива потрібна, — відповіла я стараючись хоча б якось прикрасити цю сумну розмову жартом.

— Переконала. Мені буде не вистачати твого сарказму, притрушеності, поганого настрою зранку ...

— Ну все, ти мене прямо засипала компліментами.

— Ти ж зможеш приїздити до мене на канікули, або просто?

— Ну звісно зможу і обов’язково буду, ти від мене так просто не відкрутишся.

Я почула як вона видавила з себе смішок і відпустила подругу з свої залізних обіймів. З нею все буде добре. Бо я так хочу, бо вона неймовірна людина і заслуговує лише на найкраще.

— Коли ви переїжджаєте?

— Ще точно не знаю, суд призначено на наступну неділю, на середу. Ми будемо відштовхуватися від результатів.

— А що, щось може піти не так? В тебе наче в цьому плані дуже адекватний батько. Думаєш він буде протестувати проти твого рішення?

— Ні, не думаю. Я впевнена, що він радий скинути мене мамі. Але в житті буває різне. Що як в день засідання на суд впаде метеорит?

— Ти як завжди.

— Є таке.

— Ну, а ти сама як себе відчуваєш?

— Навіть не знаю...

На цей раз я сказала правду. Бо з почуттями про цю ситуацію я ще не визначилась. І не могла сказати чи було мені сумно чи було якось все одно. Здається їх розлучення було для мене чимось … очікуваним? Чимось чого я чекала і навіть хотіла.

— Може подивимось якийсь фільм? — спитала я, щоб більше не думати над запитанням Вів’єн.

— Фільм? Я голосую за аніме чи дораму.

— Ну ні, тільки не знов, я не хочу дивитись як головний красень школи пів годи під епічну музику йде до головної героїні сірої мишки, яка коли все ж зніме свої круглі окуляри як у Гарі Потера стане найгарнішою дівчиною в школі і звісно його пасією.

В мене тотчас прилетіла подушка.

— В тебе дуже стереотипне мислення про дорами ,тим паче як для тої хто також дивиться аніме … і взагалі, краще дивитись як дві години твої супер герої б’ються з якимось черговим антагоністом? Чи старючий фільм ,який ще напевно дивилась моя прабабця молодою дівчиною.

— По-перше, ти мені Марвел не чіпай, а по—друге, не думаю, що твоя прабабця була молодою дівчиною у вісімдесятих та дев’яностих.

В мене знову прилетіла подушка.

— А це за що? — обурилась я.

— А це для профілактики. Зараз знову вибереш щось трагічне і я знову буду плакати всю ніч. Мені спілки мертвих поетів було достатньо осінню. Досі не відійшла.

— Ну можемо якусь комедію.

— Сто річної давності?

— Ну тобі ж сподобався фільм в джазі тільки дівчата?

— Це більше виключення з правил.

З фільмом ми так і не визначились, натомість потеревенивши і сміючись всю ніч. І лише після того як подруга заснула, а я залишилась наодинці з своїми думками, до мене прийшло усвідомлення наскільки сильно я буду за нею сумувати і як мені буде її не вистачати. Не вистачати єдиної людини, яка приймала мене будь-яку безперечно і поруч з якою я дійсно відчула, що значить мати близьку людину.