Глава 1

Куняючи та мало не роняючи свою голову прямісінько до тарілки, я сиділа на кухні за столом. Вже як неділю мені снилися ці дивні, раз за разом повторювані, як заїжджена пластинка, сни. І кожної ночі я запам'ятовувала з них все більше і більше. В них я розмовляю з кимось, чийого лиця мені не видно. Істота повторяє одне й те саме, одне й те саме. При цьому не бажаючи відповідати мені на жодне питання. І ніби знов гукаючи до мого розуму, в пам'яті спливли фрагменти нічного кошмару:

“Звільни наші душі і свою. Виправ мої помилки” — дзвеніла фраза у моїй голові.

Як би не старалась, в мене не виходило заглушити лунаючий голос, що належав тіні з сновидінь. Вона як клеймо в'їлась у мою свідомість і не відпускала, поки не зроблю те, що від мене вимагають. Може я таки збожеволіла?

Ця ситуація вже не здавалась мені такою ж кумедною, як на початку, коли я в жарт говорила подрузі, що стаю відьмою—провидицею, адже звичайні сни мені не сняться. Чи може так було раніше? Чи я дійсно бачила кожну ніч незвичайні сни? Слово “видіння” ставало більш доречним для опису всього цього непорозуміння з кожним днем все більше і більше. Хоча я й старанно уникала називати це так навіть подумки. Мене лякало, що мій скептицизм пропускав бодай думку про таку можливість.

Стараючись запихати в себе хоча б шматочок їжі, щоб увесь день не бути голодною, я обдумувала вчорашню ідею з'їздити до бібліотеки. Очевидно, що в такому стані я довго не протягну і мені треба було якось вирішувати цю ситуацію. Все, що коїлось зі мною на даний момент, мене сильно виснажувало, висмоктувала всю енергію, залишаючи після себе лише страждання. І як би то смішно у двадцять першому сторіччі не було, але в «Google» чи де інде в інтернеті, я не знайшла ніяких відповідей на свої запитання. На мій запит у шукачі, систематично видавало лише адреси всіляких гадалок або посилання на онлайн магазинчики, де можна було купити скляні кулі для магії чи карти Таро для тих відчайдушних які вважали себе обдарованими людьми з талантом до провидства. І це ще при хорошому розвитку подій, бо спочатку я все списувала на проблеми зі здоров'ям і активно шукала захворювання, яке б збігалося з моїми симптомами. Але «Google» в своїх найкращих традиціях видавав мені таке, що лише від прочитаного волосся стає дибки і здається, що ти мало не на смертному одрі. Тому бібліотека була моєю останньою надією. Чи була ця затія марною тратою часу? Можливо. Сьогодні я це дізнаюсь. Утопаючи у своїх розсудах, я не одразу почула, що до мене звертається мама:

— Мені здається, засинати обличчям прямо в тарілці з млинцями не найкраща ідея.

— Що? — перепитала в неї я. Голова все ще гуділа, наче в мене було похмілля після бурної гулянки.

— Глухих кажу повезли, що з тобою? Знову заснула лише під світанок?

— Угу, — лише мукнула я, у відповідь на що, мама сумно похитала головою.

— До речі, зараз тебе дуже порадую: десь двадцять хвилин тому, мені дзвонив твій батько, виявляючи фантастичне бажання забрати тебе зі школи.

Почувши це, я інтуїтивно скривилась і нахмурила лоба. З татом в нас були напружені стосунки, а тепер, коли вони з мамою розлучалися, ми стали спілкуватися ще рідше і ще гірше. Це було очевидно, і не те, щоби сильно мене турбувало. Але після маминих слів в мене виникло одразу два питання: “Навіщо йому це?”, а потім “Може йому щось від мене потрібно?”. Хоча обидва питання в даному випадку мали одне й те саме значення.

— Але нащо? Я й на своїх двох гарно справлюсь з цією задачею. І між іншим, до школи від сили десять хвилин пішки, — роздратовано пирхнула я.

— Гей, я тут ні до чого. Бери від цієї ситуації краще. Тобі ж ще сьогодні до лікаря треба, так би ти на автобусі їхала, а так тато відвезе. Чи ти вже забула про запис?

Звісно я не забула. З такою медициною, де запису треба чекати як мінімум місяць — просто гріх забути. Поки дочекаєшся і померти можна. Проте мені пощастило. Час очікування мого прийому була лише неділя. Я записалась до лікаря як тільки в мене почалися видіння. Ніби мало було мене мучити ними, так ще й почались сильні мігрені. І лише тільки зараз я зрозуміла, що то було безглуздо. Мігрені йдуть у подарунок до видінь як акція в магазині «два по ціні одного» і є, скоріш за все, побічним ефектом від недосипань і сильного виснаження. Але тоді я про це якось не подумала. Якщо чесно, тоді мені взагалі не хотілось думати у цьому напрямку.

Звісно я могла сходити до бібліотеки в будь-який інший день, але сьогодні п'ятниця, попереду вихідні на які в мене вже були свої плани. А тягнути кота за хвоста не хотілось. В принципі, не було нічого такого, щоб попросити тата після лікарні завести мене туди. Заковика була лише в тому, що мені взагалі не дуже хотілося його про щось просити.

Мама помахала рукою в мене перед обличчям.

— Виглядаєш ти … м'яко кажучи не дуже, ніби всю ніч вантажівку розвантажувала, — сказала мама і, наче в цій фразі не було нічого такого, лише знизила плечами у відповідь на мій погляд і відвернулась до плити.

— Дякую, ти вмієш підбадьорити, — відповіла я з сарказмом в голосі і, подивившись на телефон, із жахом помітила, що вже запізнююсь, тому пулею вилітаючи з кухні і хапаючи свій рюкзак, я лише встигла попрощатись з мамою.

— До вечора, мам! — крикнула вже закриваючи двері я.

— Постарайся не довести батька до сліз, — крикнула вона, коли я вже зачиняла двері.