Пролог

Непроглядна темрява, несамовита тиша та жодної душі на весь нескінченний простір. Саме так виглядає місце, де всі мої тривоги не мали жодного значення. Саме тут я почувалася в безпеці. І саме тут відчуття самотності досягало крайньої межі. Люди завжди говорили, що мені дуже пощастило не бачити снів, адже ті ще більш виснажують, лякають, завдають болю та іноді дають надію, якій не судилося виправдатися. Багато хто говорить, що бачення снів занадто переоцінене. Я не розділяла їх думку. В моїх снах, а точніше в повній відсутності них, не було яскравих кольорів, і тим паче, я ніколи не проживала цікаві сценарії життя, поки спала. Мої сни були схожі на кімнату, в якій коли різко вимкнули світло, й означатиме, що ти заснув. На кімнату без дверей та вікон, в якій ти сидиш на холодній підлозі аж поки не прокинешся. Проте на цей раз щось абсолютно точно змінилось. На цей раз в тій самій кімнаті я була не одна. Серед інших тіней, що клубились по кутках, одна виділялась найбільше. Чи це була лише моя фантазія?

— Що спонукає тебе кожен день відкривати очі й повертатись до місця, в якому ти почуваєшся зайвою? Чи не краще було б залишитись тут? — пролунав приємний і лагідний голос, проте самої істоти, що зверталась до мене, ніде видно не було.

На секунду я задумалась, як взагалі хтось може знати, що я взагалі відчуваю, навіть коли я і сама в цьому не впевнена. Проте в наступну я згадала, що все ж таки знаходжусь у себе в голові. Тепер мене лякало те, що все в тій же голові я тепер чую чийсь голос окрім свого, і це чи не явна приміта того, що я збожеволіла?

— Ненависть. Ненависть до себе й інших. Відчуття того, що я завжди роблю недостатньо і могла б більше, — несподівано для себе і без зайвих вагань відповіла я.

— Ненависть до себе? Цікаво… — відповів все той же голос, що і хвилину назад, так ніби сильно задумався над моєю відповіддю. — Ненависть, яку люди вважають за зло, проте та сама ненависть, яка є єдиним компонентом, що хоч якось пов'язує людей між собою… Так, ненависть саме те, що згуртовує людей набагато більше, ніж любов чи честь, — продовжував розмірковувати голос.

— Хто ти і чого хочеш від мене? — спитала я.

В мене все ніяк не виходило вирішити, чи я налякана, чи я навпаки рада тому, що тепер не сама тут. Але те як, цьому голосу виходило витягувати з мене відповіді на питання, на які я ніколи не давала собі чесну відповідь вражало.

— Я не можу допомогти тобі з ненавистю до себе самої, проте я можу дати тобі шанс стати сильніше, краще. Зробити щось дійсно значуще, щось, на що спроможна тільки ти. Адже ти дійсно здатна зробити набагато більше, ніж сама в це віриш, — сказав голос ігноруючи моє запитання.

— Ти що, диявол і пропонуєш мені угоду в обмін на душу? Якщо ні, то забирайся з моєї голови, — роздратовано відповіла я. Мені набридли філософські питання і копошіння в моїй голові та думках. Мені набридло, що вся ця дискусія було такою дивною і змушувала мене відчувати себе Алісою з країни Див розмовляючою з Абсолемом.

Я вже встигла подумати, що та істота, ким або чим вона б не була дійсно пішла, аж тут пролунала відповідь на моє запитання.

— Я не диявол, дитя, проте твоя душа мені дійсно потрібна. Віднині все у твоїх руках, доведи, що я не помилилась, обравши тебе. Звільни наші душі і свою. Виправ мої помилки.

Темрява навкруги стала розвіюватись, і я зрозуміла, що просинаюсь. Але в мене було ще стільки запитань! Тепер мені хотілось залишись в місці, яке я кожну ніч проклинала. Які душі я маю врятувати? Чиї помилки я мала виправити? І чому саме я? Що це взагалі було? Я не встигла спитати жодного з них…

Розліпивши очі я витріщилась у вікно. На дворі була глибока ніч, а моє серце билося так, наче зараз вирветься з грудної клітини і втече. Кімната м'яко освічувалась місячним сяйвом від повня, яке наче прагнуло заспокоїти мою душу. Голова гуділа, і… все, більше нічого. Я не могла згадати, що саме мене так налякало. Я взагалі нічого не могла згадати. Головою металися лише якісь уривки фраз. Відчуття було таке, наче в мене забрали щось важливе. Щось дуже важливе. Проте я не пам'ятала що. Можливо я просто ще не прокинулась і спогади наздогонять мене трошки пізніше? Пустота в голові лякала мене більше, ніж того хотіла б. Можливо мені наснилось жахіття? Хоча що за дурні думки. Мені ж не сняться сни.