Глави 6-7

Глава 6

Останнім часом Марині взагалі нічого не сниться. Стомлена, набігавшись за день, спить, як убита, або ж, якщо й присниться щось, то така несусвітня плутанина (враження прожитого дня), що прокинувшись, зазвичай від дзвінка будильника, усі нічні видива одразу ж і забуває. А цієї ночі – наче не сон, а справжній кінофільм бачила. Головною героїнею – вона сама.

Ріка схожа на Горинь. Марина біжить берегом у відчаї, що Роман  на тому березі, а вона ніяк не може до нього перебратися. Хоче йому зателефонувати і згадує, що напередодні він віддав свій мобільний телефон їй. Вона тримає його у руках. Як же їй бути? Вона начебто щось терміново має йому повідомити, інакше з ним там, на тому березі, у лісі, може трапитися щось лихе. Тож розпачливо шукає вихід. Може, перепливти річку? Ні, надто широко. Вона погано плаває. Не допливе. Марина у відчаї, не чуючи ніг, щодуху біжить і біжить понад берегом. Раптом зупиняється і бачить, що чим далі вона біжить, тим річка вужчає і мілішає. Ось вона майже закінчується. Очерет. Низькорослі деревця. Вода, як у ставку, стояча, покрита жабуринням. Може, перебрести річку тут? А якщо тут болото, і її затягне в трясовину? Але іншого виходу нема. Їй конче треба на той бік, бо там коханий. Він може загинути. Тож Марина рішуче рушає. Спершу злякано зойкає, провалюючись у холодну воду по пояс, але, хапаючись за кущі та дерева, уперто бреде далі по нерівному в’язкому дну. Її ціль – той берег, за яким видніються верби, луг, далі – мішаний ліс. І, о диво, чим далі Марина йде, тим більше замість очікуваного болота дно стає твердішим, а вода мілкішою. Вона вже не сягає навіть до пояса – трохи вище колін, тож Марина спокійнісінько перебродить на той жаданий протилежний берег. Ось і твердь. Цілі досягнуто. Тільки, де ж ти, Романе? Вона вже бігає й гукає його на тому березі, як донедавна на протилежному.

Очікуваної стрічі у сні так і не показано. Лише її тривогу, неспокій, розгубленість, передчуття чогось недоброго... З цим прокинулась і той неспокій переслідував її увесь день.

Марина квапиться. Похапцем кладе до сумки бутерброд, бере з комп’ютера дискету, причісує волосся і думає, що їй надалі діяти з Романом. Ні, на виставку він мусить приїхати. Мусить. Вони з Федорченком обов’язково прибудуть на відкриття комплексу. Це ж бо в парку все розчищається, квіти насаджують, роблять загальний дизайн... Бо на день міста має відбутися урочисте відкриття нової паркової скульптури.

Дорогою до редакції знову десятки разів набирала Романів номер. У відповідь  лише довгі, протяжні гудки виклику.

– Абонент, який не носить з собою телефон і ніколи не бере слухавки. Або ж її не чує. Або... Може дивиться, що телефонує вона і не бере зумисне? Зумисне... Як може? Ні! – Останню, найдошкульнішу думку, Марина відкинула, як і ранішній сон. – Треба думати про хороше, гарне. Кожна думка бо матеріальна і має здатність втілюватися.

Однак часу на довгі роздуми не було. Через зупинку-другу вона вже в редакції. А там своя атмосфера. Там вир, у який тебе зразу затягує так, що забуваєш, хто ти. Усе твоє залишається з дврима. А тут ти у вирі подій. Думки. Слова. Суперечки. Газета – то невпинний конвеєр, який змушує тебе невпинно кидати у нього слова, нову й нову інформацію.І в тебе через цей невпинний конвеєр ніколи немає часу. Ти завжди спішиш, завжди кудись мчишся. А прийшовши, нарешті береш чашку з кавою і розкладаєш довкола себе всі зібрані матеріали, розшифровуєш з диктофона коментарі й записи з прес-конференції і маєш немалу замороку, бо з усього того маєш створити розумну статтю. З позицією. З ухилом. З мораллю.

Сьогодні Марині не клеїлось. Редактор підходив і нависав над нею, як чорна хмара:

– Та коли ти вже нарешті розродишся? Час, Марино. Час! У мене через тебе шпальта порожня. Сидимо всі, на тебе чекаємо! – Вловивши її благальний погляд, вже спокійніше сказав. – Давай-давай, Марино, не спи. Не мрій за роботою про своє кохання!

Редактор попав в точку. Її таки випихала із заморочливої статті нав'язлива думка про Романа. Вийшла на балкон, аби трохи перепочили  втомлені очі. І, о диво! З першого разу додзвонилася до Романа. Приємний, до болю рідний голос. Розповідає, яка в нього сила роботи. Що навіть ночами вони з напарником працюють. Опівночі біжать до річки і купаються в студеній воді. Це проганяє сон, збадьорює і тоді вони знову на годину-дві стають до роботи. Хтось інший на її місці у це б не повірив, але Марина знає Романа. Вона бачила, як він працював у Рівному. Тож тепер коханий у її уяві схожий на Франківського героя – Каменяра. У думці асоціативно зблискують знайомі рядки:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас.

Зносіть і труд, і спрагу й голод.

Бо вам призначено скалу сесю розбить.

Вона називає його Каменярем і сміється з вдалого порівняння. Він сміється у відповідь і каже, що вже загубив лік дням і тижням. Та щодо виставки обіцяє залізно завтра і приїхати, і все завчасно почепити. І Марина вже у полоні гарної мрії про те, як вони зустрінуться. Як обнімуться, як усе буде гарно...

Ні. Жінка з віком анітрохи не змінюється. Її душа в коханні така ж трепетно стривожена, як і в юності. Така ж тендітна, як тятива струни і так же бринить-тремтить, завмираючи в очікуванні дива... Немудрий тільки той, хто за все життя так і не навчився на тій струні грати. А відтак, раз не навчився, так і не відкрив, не знайшов того, чого шукав, до чого прагнув усе життя. (Чи прагнув?) Не треба, панове, в усьому, що не склалося, звинувачувати жінок. Звинувачуйте самі себе. Бо перш ніж щось одержати, треба щось і віддати. Щоб скрипка сповна розкрилася скрипалеві, треба йому спершу довірити й віддати їй власне серце. Тільки тоді він здатний стати Паганіні.

Невже Романові невідома ця тисячолітня мудрість? Мабуть, відома. Та не будемо забігати наперед. Нехай колесо крутиться, як крутиться, а наш герой чинить так, як йому його карта ляже.