Глава 5

Глава 5

Того ж ранку Марина Романом, одразу ж по приїзді в місто і розпрощалися. Повертатися з казки до буденного життя не хотілося. А як не хотілося Марині розлучатися з коханим! Але вже понеділок. Треба було поспішати в редакцію, до поточних подій і життя, яке ніколи не зупиняється. Роман же заїхав до майстерні попрощатися з Федорченком та друзями, й подався у свій Хмельницький. Марині пообіцяв, що вирішить деякі справи і через декілька днів, найбільше через тиждень знову повернеться до Рівного. Адже обіцяв допомогти товаришеві тоді, коли Мавку в комплексі з іншими лісовими персонажами встановлять на її постійне місце у міському парку.

Через тиждень знову не було меж Марининому щастю. Вдень скульптори працювали над скульптурою, а ввечері Роман з Мариною, тримаючись за руки, бродили вечірнім містом. Ночували у квартирі, за якою Марину попросила приглянути її давня подруга Наталка, яка з донькою поїхала відпочивати в Болгарію, де мешкає її сестра. Тож сама доля розпорядилась так, щоб виділити жінці тиждень для щастя. То були найкращі їхні з Романом вечори. І найкращі ночі.

– Ти мій. Мій, мій... І я тебе нікому не віддам, – пригортаючись до Романа, шепотіла Марина і не на жарт стривожилась, стрепенулась, почувши у відповідь:

– Жінки, зазвичай, – власниці. Вибач, я б не хотів тебе образити, але, повір, ніхто не може бути чиєюсь власністю. Ніхто не може кимсь керувати, когось контролювати, тим паче за ним стежити, намагатися переробити на свій лад, змусити танцювати під свою дудку... Кожен вільний, має свою стежку в житті, своє призначення й володіє хіба що правом обирати, з ким йому йти по життю поруч в одному напрямку.

– Ти не так мене зрозумів, Романе. Коли я кажу „Ти мій”, то це означає, що ти є таким, якого я очікувала зустріти. Ти є таким, у котрому я вбачаю свою половинку. Ти є таким, який мені потрібен і з яким я б хотіла йти по життю в одному напрямку. Але при цьому ти вільний. Я ніколи не заважатиму тобі робити в житті те, що є твоїм покликанням. Навпаки, чим зможу – допомагатиму...

– Ти теж мені подобаєшся і мені гарно з тобою. Ось колись вийдеш заміж...

– Я не вийду, – не дала йому до кінця договорити Марина. – Вірніше, вийду тільки за тебе...

– Я вредний-вреднючий і буваю злий, – звів на жарт небажану для себе тему Роман.

– Нічого, я витримаю, – у тон йому відповіла Марина. Вони переглянулися і разом засміялися.

– Я, Мариночко, не бачу ніяких перспектив у тому, щоб за щось десь зачепитися і жити в нашій країні... – згодом цілком серйозно заговорив Роман. – Ти бачиш, що робиться. І нема ніякого просвітку. Інфляція. Гроші знецінюються. А буде ще гірше. Житло дорожчає до неймовірних розмірів. Де ж ми будемо жити?! – І по невеличкій паузі додав: – Треба утікати за кордон...

Марина намагалася довести, що не варто покидати своєї землі, бо у будь-якій, навіть найбагатшій країні кожен іноземець, наскільки б не був висококваліфікованим професіоналом у будь-якій галузі, та все ж довго почувається другим сортом, поки нарешті адаптується, вивчить мову і доведе, що він чогось вартий, йому повірять і сприймуть. Лише тоді, нарешті, він почне реалізуватися як фахівець. На це підуть роки. У них з Романом на це часу нема. Він не погоджувався. Доводив, що його картини і скульптури досить дорого продаватимуться у будь-якій країні. І у нього вивільняться руки, бо не буде він заробітчанином, яким змушений бути у своїй державі. Не залежатиме від випадкового заробітку... Не буде почуватися рекетиром, вибиваючи у чиновників свої, кревно зароблені тяжкою працею гроші...

Марина лише зітхнула. Насправді вона з Романом ладна поїхати куди завгодно. Її тривожить інше. Те, що він її не кличе. І невідомо чи покличе.

– Чому жінки, якщо кохають, то неодмінно хочуть вийти заміж? – немов відгадав Роман її думки, роздумуючи уголос. – Хіба це так важливо? Хоча для жінки, мабуть важливо. Марино, не ображайся, але коли ти хочеш, щоб наші стосунки були такими, як тепер, то прошу тебе: надалі ніколи не говори мені про одруження. Буде так, як карта ляже.

– А як же... – Марина, проковтнувши язик, розгублено запнулася на півслові. Романові слова були для неї, як ніж у серце... – Вільний художник. Вільний, як гуляка-вітер. Навіщо йому обтяжувати себе жінкою і будь-якими перед нею зобов’язаннями… Але ж він не знає! Він зовсім мене не знає. Я не повисатиму важкою колодою у нього на шиї. Бо ж і сама понад усе люблю свободу і дорожу нею. Як ніхто розумію, що на першому місці у нього завжди буде творчість, його праця, його друзі, а тоді десь я. Як буде потребувати відпочинку, затишку й умиротворення, ніжності й любощів… – Цього Марина не сказала вголос. Замислившись, занурившись у себе, вона замовкла.

– Я завжди приїду до тебе, як тільки захочеш мене бачити. Як буде несила чекати, – наче відчув гіркоту її думок і заспокоїв Роман. – Чуєш? – Пригорнув за плечі, подивився в очі й запевнив: – Коли заскучаєш, засумуєш і буде тобі нестерпно самотньо, зателефонуй і скажи: «Приїзди негайно!» – і я приїду. Кину все і неодмінно примчуся. А тепер мені треба йти. Чекає Федорченко.

– Ти і справді приїдеш? – не йняла віри Марина. Та Роман вже її не чув, був на іншій хвилі, на коні.

Бо ж Іван і справді чекав на Самохвала. Лишень того дня вони ще не їхали, як планувалося, до Києва. Тиждень мали попрацювати над меморіальною дошкою у Дубні. А в Кременці, в Будинку творчості, Роман планував облаштувати виставку свого живопису. А тоді, перед остаточним від’їздом до Києва, де на них чекала якась достатньо трудомістка робота, Та при всій своїй завантаженості Роман обіцяв неодмінно заїхати до Марини.

У зазначений день її телефон уперто мовчав. Звично, як і щодня, поки Роман був у Кременці, набрала знайомий номер сама.

– Зв’язок з вашим абонентом тимчасово недоступний. Зателефонуйте, будь-ласка пізніше. – Приємний жіночий голос вибачався перед Мариною за те, що її Роман невідь-де і телефон або відключений, або ж сіла батарейка, або ж він і геть поза зоною досяжності.