Наступного ранку я прокинулася від телефонного дзвінка. На екрані висвітилося ім'я Тараса, і я, ще не зовсім прокинувшись, усміхнулася, перш ніж відповісти.
— Доброго ранку, сонько! Невже ти ще спиш?
— А ти, здається, вирішив перевірити, чи я взагалі вмію прокидатися без твоєї допомоги?
— Якщо чесно, мені подобається бути першою людиною, голос якої ти чуєш зранку.
— Самовпевнено, але цього разу можу пробачити!
— Чудово! Тоді маю для тебе пропозицію, від якої ти навряд чи відмовишся.
— Уже заінтригував. Слухаю!
— Сьогодні ввечері відбудеться невеликий прийом. Будуть цікаві люди, музика, вечеря, а головне — я хочу, щоб ти була поруч зі мною.
— Ти знову збираєшся знайомити мене зі своїми впливовими друзями?
— Не зовсім. Цього разу це буде дещо особливіша компанія.
— І що ж такого особливого?
— Потерпи до вечора. Не хочу псувати сюрприз!
Я погодилася, хоча його загадковість викликала в мене певну цікавість. Після розмови я ще деякий час лежала в ліжку, обдумуючи наші стосунки. Останнім часом Тарас дедалі частіше говорив про спільне майбутнє, натякав на знайомство з важливими для нього людьми й навіть кілька разів згадував, що хотів би бачити мене частиною свого професійного життя.
Мені лестила така увага, але я поки не поспішала будувати серйозних планів.
Ближче до обіду я отримала повідомлення від Антона.
«Доброго дня, Анджеліно! Сподіваюся, не відволікаю. Хотів би запросити тебе на каву, якщо матимеш трохи вільного часу. Є одна річ, про яку я хотів би поговорити особисто».
Я перечитала повідомлення, намагаючись зрозуміти, що саме він мав на увазі.
«Привіт! Сьогодні, на жаль, не вийде. Можливо, іншого дня?»
«Звичайно. Не поспішай. Гарного тобі дня!»
У його відповіді не було жодного натяку на розчарування чи образу, і це чомусь змусило мене замислитися ще більше.
Увечері Тарас приїхав за мною трохи раніше, ніж обіцяв. Він виглядав особливо елегантно, а коли побачив мене біля під'їзду, на його обличчі з'явилася задоволена усмішка.
— Ось тепер я розумію, чому ти змусила мене чекати!
— Я не змушувала тебе чекати. Ти сам приїхав раніше.
— Не руйнуй красивий момент, Анджеліно. Я ж намагався зробити комплімент!
— Тоді приймаю. Але тільки тому, що сьогодні ти особливо старався!
Він поцілував мене в щоку й відчинив дверцята автомобіля.
Ми їхали приблизно двадцять хвилин, перш ніж зупинилися біля розкішного ресторанного комплексу. Усередині панувала атмосфера приватного вечора: приглушене освітлення, жива музика, великі букети квітів і гості, більшість яких, судячи з їхнього вигляду, звикли до подібних заходів.
— Тарасе, ти випадково не збираєшся представити мене всій міській інтелігенції?
— Якщо ти й надалі так чудово виглядатимеш, доведеться!
Він засміявся й повів мене до столика, де вже сиділо кілька людей. Серед них я одразу впізнала пані Вікторію.
— Анджеліно, радий, що ти нарешті познайомишся з людьми, які займають важливе місце в моєму житті! — промовив Тарас.
Вікторія привіталася зі мною, після чого уважно подивилася на Тараса.
— А я вже почала думати, що ти сьогодні не з'явишся. У нас, між іншим, є кілька невирішених питань.
— Вікторіє, сьогодні вечір відпочинку, а не ділових переговорів, — усміхнувся він.
— Ти це говориш щоразу, коли не хочеш обговорювати справи.
Я перевела погляд з одного на іншого.
— Мені здається, я потрапила на вечір, де навіть відпочинок має свій порядок денний!
Вікторія засміялася.
— О, Анджеліно, ти ще не знаєш, наскільки влучно підмітила!
Тарас легко торкнувся моєї спини.
— Не слухай її. Вона просто звикла контролювати всіх навколо.
— А ти, як завжди, вважаєш, що правила існують для інших, — відповіла жінка.
Їхня розмова здалася мені трохи дивною, проте я вирішила не втручатися.
Невдовзі до нас приєднався чоловік років сорока п'яти, якого Тарас представив як пана Сергія, власника кількох комерційних приміщень.
— Сергію, познайомся, це Анджеліна. Моя дівчина!
Я усміхнулася й подала чоловікові руку.
— Дуже приємно!
— Взаємно. Тарас багато про вас розповідав.
— Сподіваюся, щось хороше?
— Переважно хороше, — відповів він, а потім перевів погляд на мого супутника. — До речі, Тарасе, я хотів би уточнити, коли ми зможемо повернутися до нашої розмови щодо приміщення.
Тарас помітно напружився.
— Сергію, я ж казав, що найближчим часом усе владнаю.
— Так, але це було ще минулого місяця.
— У мене виникли певні затримки!
— Розумію. Просто хочу знати, чи залишаємося ми в межах попередньої домовленості.
— Звичайно!
Чоловік кивнув, але його обличчя не виражало особливої впевненості.
Коли він відійшов, я повернулася до Тараса.
— У тебе знову якісь проблеми з приміщенням?
— Не зовсім. Звичайні робочі моменти.
— Ти ж казав, що все майже вирішено.
— Анджеліно, у бізнесі не все відбувається так швидко, як хотілося б. Люди люблять обговорювати одне й те саме по десять разів.
— Зрозуміло. Просто здалося, що він не надто задоволений вашими домовленостями.
— Ти сьогодні вирішила стати моїм фінансовим аудитором?
— Ні, але якщо вже ти привів мене на діловий вечір, доведеться терпіти мою цікавість!
Він усміхнувся, проте я помітила, що тема йому неприємна.
Згодом розпочалася музична програма. Оркестр заграв повільну мелодію, і Тарас запросив мене на танець.
— Сподіваюся, сьогодні ти не збираєшся знову влаштовувати мені батл? — запитав він.
— Це залежить від того, наскільки добре ти танцюватимеш.
— Тоді доведеться постаратися.
Ми вийшли на середину зали. Тарас танцював чудово, упевнено вів мене, а я намагалася не думати про дивну розмову, свідком якої щойно стала.
Коли музика закінчилася, він поцілував мене в руку.
— Бачиш, я можу бути не лише переможцем батлів, а й прекрасним партнером.