23

— Що сталося? — з награною здивованістю спитав Вадим і підвівшись слідом за мною, став поруч.

— Чого тобі від мене треба!? — майже панічним криком спитала.

— Тихо-тихо, — він провів долонями по моїх руках, але я різко скинула їх і відійшла на декілька кроків назад.

— Це ти все навмисно влаштував, так? Ти все це зробив! Чого ти добиваєшся? Невже тобі мало того, що я вже неодноразово пояснила тобі!?

— Я лише відвойовую своє, — рівним холодним голосом заговорив чоловік, — те, що мало би бути моїм, але як завжди, любий братик вийшов переможцем. Але це все такі дрібниці. Сподіваюся, що ти врешті зрозумієш мене.

— Хіба я річ, щоб ти мав право про мене так говорити!? Я до останнього сподівалась, що Серафим перебільшує і, можливо, ти не такий і поганий. Але я помилилася, — похитала головою, — ти найгірша людина, яку я знаю. Підлий, брехливий, безчесний…— я не договорила, бо на очах почали з‘являтися сльози.

— Еріко, послухай…— Вадим хотів доторкнутись до мене, але я втулила йому ляпаса. На нас обернулось декілька людей, але мені на це було байдуже.

— Ненавиджу тебе! — я скривилася, наче від болю і ледь не бігом пішла на вихід з торгового центру.  
Всередені вирували емоції і страх. Я не знала, що саме бачив Серафим, як він це зрозумів, що подумав. Але на що можна було сподіватися, якщо він не підійшов до нас, а просто втік. Він не почав нічого вияснювати, а сам для себе зробив якісь висновки. Я боялася, що Серафим не повірить мені, не зрозуміє, навіть не захоче слухати. Поспішаючи до свого авто, я істерично почала шукати в сумочці ключі і не зауважила, як влетіла в когось. Єдине, що встигла зауважити — руде волосся.

— Вибачте…— коротко сказала я, а потім різко зупинилась, — а ти що тут забула?

— Хіба я маю питати дозволу в тебе, куди мені йти? — Вікторія нахмурилась і схрестила руки на грудях.

— Хотілося б, бо зазвичай із собою ти приносиш лише неприємності.

— Єдина неприємність це ти. Але, скоро все зміниться і ти більше не будеш плутатись у мене під ногами.

— Що ти маєш на увазі? — я підозріло дивилась на її надто задоволений вираз обличчя.

— Пам‘ятаєш, тоді в салоні казала тобі, що це я вирішуватиму, коли наші стосунки з Серафимом закінчаться чи не закінчаться? Я ж не кидаю свої слова на вітер. І з допомогою свого хорошого друга, який на диво, закоханий в тебе, я змогла здійснити задумане. Як сумно, правда? Серафим побачив, яка ти є насправді, готова зрадити його з першим-ліпшим. Але тут ще гірше — з його рідним братом. 

— То це ти? — з огидою спитала я, — ти підстроїла всю цю виставу? Ти підставила мене!?

— Лише показала твою справжню суть. Впевнена, ти б таке зробила сама за першої ж нагоди, а я лише пришвидшила події. Ти не кохаєш його, я в цьому впевнена. Хочеш одружитися з ним лише через якусь власну вигоду.

— Закрий рота! — крикнула я і вхопилася обома руками за її блузку, — що ти взагалі знаєш про мене і про моє кохання? — шипіла я, дивлячись Вікторії просто в очі, — ти повна ідіотка, якщо віриш, що твій дурний задум вдався. Між нами з Серафимом унікальний зв‘язок, щирі почуття і це нікому не дано змінити. А ти… наскільки себе можна неповажати, щоб досі бігати за колишнім і влаштовувати такий цирк!? — я істерично засміялася і міцніше стиснувши тканину її одягу, відштовхнула подалі від себе.

— Істеричка довбана, — Віка намагалась розпрямити блузку, хижо поглядаючи на мене.

Тільки я на неї вже не звертала жодної уваги, а бігла до авто, щоб якнайшвидше опинитися вдома і впевнитись, що Серафим не повірив, не повівся на цю абсурдну ситуацію і на жалюгідні спроби його колишньої зіпсувати наші стосунки. Чомусь по дорозі все було проти мене: постійні червоні світлофори, довжелезні затори, купа пішоходів на переходах, яких дуже довго доводилось пропускати. Наче сама доля намагалась відтягнути якийсь неминучий момент, але я так просто не здамся. Коли я під‘їхала до будинку, вже починало смеркати. Побачивши авто Серафима, я полегшено видихнула, але й одночасно стало дуже страшно, адже я зовсім не вигадала, що йому казати, як пояснити все це дурне непорозуміння. Коли чекала на ліфт, то відчула, як від хвилювання сильно намокли і охололи долоні, серце тарабанило, ніби хотіло от-от зупинитися. Врешті, набравши повні легені повітря, я зайшла до квартири. Там я побачила Серафима, що зовсім байдуже сидів на дивані і читав книгу. Здається, він навіть не помітив, що я зайшла і декілька хвилин вже дивлюсь на нього.

— Серафиме…я…— невпевнено почала говорити.

— А це ти, — він глянув на мене лише мигцем і продовжив читати, — думав, чекати тебе сьогодні значно пізніше. 

— Ні, це…я…будь ласка, вислухай мене.

— Я тебе чую, не хвилюйся, — його голос був спокійний і байдужий, але від цього мені не ставало краще, а навпаки. Чомусь таке наганяло на мене ще більше паніки. 

— Все те, що ти бачив, це жахливе непорозуміння. Вистава, брехня, яку так легко організували Вікторія і Вадим. Вони хочуть нас посварити, розлучити, але їм це ніяк не вдасться.

— Але ти ж у це повірила, — Серафим голосно закрив книгу і відкинувши її, підвівся, — ти сама прийняла цю брехню.

— Ні…ні! Це не так, я не…

— А що ж ти тоді там робила, скажи? Навіщо взагалі в твоїй голові з‘явилась думка поїхати до Вадима? Хіба не заради цієї вистави?

— Я просто…просто хотіла впевнитися, що Вадим бреше. Хотіла переконатися…

— Переконатися, що я не брешу тобі, так? — Серафим склав руки на грудях.

— Вчора. Поки ти був у душі, він прийшов і витяг мене в коридор. Там показав якісь дурні фото. Ніби-то ти і Віка, ви разом, обіймаєтеся, вона тулиться до тебе… Я в це зовсім не повірила, бо це повна маячня. А потім він подзвонив мені і сказав, що…

— Досить, — хлопець зупинив мене рукою і почав сміятися. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Потім він декілька секунд про щось подумав, дістав телефон, щось у ньому пошукав і протягнув мені. І там було те ж, що показував Вадим. Але це було відео. І там було видно, що вона намагається всіма силами обійняти Серафима, ледь не плаче, але він відпихає її, щось кричить і йде геть, залишивши Вікторію саму.