Пролог

Київ. 2003-р.

Все відбувалось швидко. На якусь мить здалось, що це кадри з голлівудського блокбастера, однак реальність була ще жахливішою...

Колеса заскрипіли з таким відчайдушним звуком, ніби відчинялись ворота до пекла... Дорога була мокрою від дощу, який безупинно лив цілий день, як потім напишуть в новинах, це і стало причиною того, що автівку занесло на крутому повороті...

Батько тиснув на гальма, сподіваючись впоратись з кермуванням. Він розумів що це кінець... Назар бачив це в його напружених вилицях і в наляканому погляді. Однак до останнього моменту, глава сімейства тримав себе в руках, щоб не налякати рідних жахливою здогадкою — в них відмовили гальма.

Як так могло статись? Коштовна автівка, яка вчасно проходила техогляд не могла вийти з ладу так раптово. Тим паче, що ціла гільдія охоронців стежила за безпекою сім'ї Олександровських.

На спідометрі було далеко за сто двадцять і це стало вироком. Попереду був крутий поворот, без можливості загальмувати це була пряма дорога до праотців.

Подивившись важким поглядом на дружину з якою прожив двадцять щасливих років і на свого спадкоємця, він посміхнувся крізь пелену, яка вже застеляла очі.

— Пам'ятайте, я люблю вас більше за життя... — Промовив Олександровський.

— Ми теж тебе любимо, — розсміялась дружина у відповідь не підозрюючи, що доля відміряла останні секунди...

Машину різко занесло. Тишу розрізав жахливий звук. Чоловік викрутив кермо і в цей момент колеса заскрипіли. А потім удар... І порожнеча...

— Він живий, — видихнув з полегшенням молодий лікар, освітлюючи закривавлене обличчя юнака.

Назар розплющив очі прижмурюючись від яскравого світла, яке здавалось різало сітківку. Всюди блимали спалахи синьо-червонуватих проблискових маячків. Дивно, на вулиці уже стемніло. Коли ж це сталось?

Хлопець повертів головою намагаючись згадати, що трапилось. Але думки немов розлетілись в різні сторони як скажений рій бджіл і виявилось, що скласти пазлики докупи було непосильною задачею.

— Ви чуєте мій голос? — знову прозвучало над ним.

Назар заплющив очі намагаючись хитнути головою.

— Як вас звуть?

— Назар, — його голос був якимось чужим.

— Обережно, — знову заговорив той-таки голос. — Тут явні пошкодження хребта та можливий крововилив.

Нічого не розуміючи хлопець повернув голову в сторону намагаючись розгледіти бодай щось. На відстані десяти метрів, прямо на асфальті лежало два тіла накритих білими укривалами.

Серце юнака стислось. Він намагався взяти себе в руки, так як вчив його батько, який був взірцем мужності, але нічого не виходило.

— Мої батьки, — прохрипів він з надривом в голосі. — Там мої батьки. Я хочу побачити їх.

— Ти їм нічим не допоможеш, хлопче. Дякуй Богу, що подарував тобі другий шанс. Ти народився в сорочці.

Та Назар не чув тих слів. Перед його очима пронеслись спогади щасливої та усміхненої матері, яка заробляла перекиссю водню розбите коліно сина. Вона пригортала його до себе, кажучи, що тільки сильні чоловіки здатні на сильні почуття, тому не варто соромитись сліз.

Картинки з минулого обпікали душу, вириваючи з пам'яті моменти щасливого дитинства. Строгого, але люблячого батька, для якого сім'я була на першому місці та те, як сильно він кохав свою дружину, яка берегла його побут.

Тепер їх немає. Одна мить, яка зруйнувала гармонію. Мить яка забрала життя. Юнак заплющив очі, а з-під повік ринули тяжкі сльози втрати.

Його на носилках завезли у швидку допомогу. Через мить Назар відчув, що задихається. Він намагався вдихнути на повні груди, однак нічого не виходило. Крізь туман він побачив як лікарі метушаться над ним одягаючи кисневу маску та підключаючи безліч якихось незрозумілих трубок.

Голоси ставали якимось приглушеними та далекими. Світ почав кружляти навколо. Вигуки людей ставали все більш незрозумілими. Останнє що почув Назар: “Дефібрилятор. Серце зупиняється. Ми втрачаємо його.” А потім він провалився в холодну порожнечу.

Привіт мої любі дівчатка. Ось нарешті ми зустрілись на сторінках нового роману. Сподіваюсь на вашу активну підтримку. 

Цілую і люблю.

Ваша В. Д.