Глава 2

Вогонь у каміні грав тінями на стінах, коли Нейра й Лоренар опинилися віч-на-віч. Її очі, темні, як нічне небо, спалахували яскравими іскрами. Його рука торкнулася її щоки, і тепло їхнього дотику відгукнулося в серці кожного.

— Чому ти ризикуєш бути поруч зі мною? — прошепотіла вона. — Ти не розумієш, чим це може закінчитися.

— Ризик? — Лоренар притиснувся ближче, його голос звучав низько, мов сам гул землі. — Ризик — це не знати, що ти поруч.

Вони більше не стримували себе. Їхній поцілунок був пристрастю і магією, що розбивала всі межі. Він відчував, як її магія струмувала крізь нього, запалюючи і підкорюючи водночас.

Але та ніч відкрила більше, ніж лише ніжність і пристрасть. Коли Лоренар тримав Нейру в обіймах, її тіло оповила м’яка хвиля світла. Із глибини її шкіри проступили давні візерунки — світлі, мов зорі, що прорізають темряву. Символи оживали, немов прокидаючись від сну поколінь, і з кожним дотиком її магія тихо переливалася в нього. Це була не просто любов — це було злиття душ, поклик, сильніший за долю.

Раптово двері до таверни розчахнулися, і тиша розлетілася разом з холодним подихом ночі. У дверях стояла постать, одягнена у чорний плащ, очі якого сяяли червоним.

— Нарешті я тебе знайшов, хранителько, — прозвучав голос, що змусив Нейру здригнутися.

— Квелор, — прошепотіла вона з ненавистю. Лоренар помітив, як її руки мимоволі стислися в кулаки. — Він переслідував мій рід століттями. Його мета — знищити те, чим ми є.

Квелор зробив крок вперед, і повітря навколо них стало напруженим. Але Лоренар відчував нову силу, що спалахує у ньому. Він зробив крок уперед, ставши на захист Нейри.

— Вона не сама, — сказав він, і в його голосі було щось нове, щось сильніше, ніж раніше.

Квелор посміхнувся, але в його очах видно було злість. Бій був неминучим, і в ту мить, коли їхня магія зіткнулася, час ніби зупинився. Лоренар і Нейра боролися разом, як одне ціле. Їхня магія зливалася у вихор світла і тіней, утворюючи силу, яка перевершувала все, що Квелор міг уявити.