Розділ 13: Наставник

Міа

Магія нашої близькості в танці миттєво розвіялась, залишаючи по собі лише солодку млість в тілі та душі.

Марко — молодий хлопець з пекельно-темними очима — дивився на мене важким поглядом.

— Хто така ця Темна Вдова? — спитала я, відчуваючи неприємний холод. 

— Ізабель Де Лунар, — Віктор вимовив ім'я як прокляття. — Найсмертоносніша мисливиця Суду.

Він підійшов до вікна, дивлячись у темряву.

— Дві сотні років тому дикі перевертні вбили її сім'ю. Чоловіка і семирічних доньок. Суд знайшов її в калюжі крові, коли вона співала колискову над тілом дитини. — Його голос був беземоційним, але я чула біль під поверхнею. — Вони перетворили її на зброю. Навчили танцювати смерть.

— Танцювати?

Він обернувся, і в його очах я побачила попередження.

— Вона була танцівницею фламенко і мала божественний голос. Тепер кожен її рух — це удар. Срібні голки в волоссі, отруєні леза в кастаньєтах. Починає танцювати, і ти не можеш відірвати погляд. Від її співу перевертні та люди втрачають силу рухатись, засинають… А коли завмирають, зачаровані... — він зробив різкий рух долонею. — Отримують срібло в серце.

Мороз пройшовся по шкірі від його слів.

— За останні вона вбила безліч перевертнів. І над кожним співає і плаче кривавими слізьми. — Віктор зробив крок ближче. — Я бачив її раз. Лише раз. — Він відвів погляд. — Надіявся більше ніколи не побачити. Бо коли дивишся їй в очі... бачиш порожнечу, де колись була душа. І розумієш: перед тобою не монстр. Перед тобою — жива могила.

— Вам потрібно вибиратись з Маямі, — перебив Віктора Марко, роблячи крок ближче. — І швидко. Це єдиний шанс не зіткнутись з нею, або й з кимось страшнішим. Але є проблема — всі дороги блоковані, аеропорт під наглядом Суду, і навіть причали.

— То що ти пропонуєш? — запитав Віктор, і в його тоні була обережність.

Марко усміхнувся, але в усмішці не було тепла.

— Я можу допомогти організувати втечу…

— Ми більше не тікатимемо! — в голосі Віктора пролунала така холодна рішучість, що Марко здивовано застиг.

— Не тікатимете? Але Суд надто сильний…

— Саме тому. Де б ми не були, він рано чи пізно знайде нас. Місячний цикл завершується, а до повного перетворення Мії надто мало часу. Тому ми й не можемо більше ховатись.

— Що ви задумали?

— Я розповім Луціану. Пізніше. Вибач, та я не хочу підставляти й тебе під удар.

Марко хотів щось сказати, але Віктор уже відвернувся, беручи мене за руку. Молодий перевертень мовчки кивнув і вийшов, а ми піднялися назад у нашу кімнату. 

Віктор витяг телефон з сумки, яку передав йому разом з комплектом одягу Луціан, набрав номер і чекав. Я сиділа на краю ліжка, спостерігаючи, як його щелепа стискається з кожною секундою очікування.

— Луціане, — нарешті промовив він, коли на тому кінці відповіли. — Мені потрібна твоя допомога. Негайно.

Пауза. Я чула приглушений голос.

Ще одна пауза, довша.

— Ні, не втеча. Щось, що змінить все. — Він вдихнув глибоко. — Я хочу вдарити по Суду. Вдарити так, щоб вони більше ніколи не змогли контролювати нас.

Я завмерла. Віктор не дивився на мене, але я відчувала рішучість, що випромінювала з кожної клітини його тіла.

— Приїзди. І візьми тих, кому можеш довіряти. — Він вимкнув телефон.

Тиша заповнила кімнату. Я підвелася, підійшла до нього, обійняла ззаду. Поклала голову йому на плече.

— Ти впевнений? — прошепотіла.

— Ні, — чесно відповів він. — Але інших варіантів немає. Якщо ми не зупинимо їх зараз, вони знищать нас. І всіх, кого ми любимо.

— Розкажи мені про Суд, — раптом попросила я. Мені хотілося знати більше про ворога, що полював на мене.

Віктор замовк на мить, його погляд затуманився — наче він дивився не на мене, а крізь роки в минуле, де жили спогади, які краще було б забути.

— Кривавий Суд, — почав він тихо, — існує багато століть. Його створили найдавніші перевертні, щоб контролювати нашу расу, тримати нас у тіні, підтримувати порядок. Спочатку це мало сенс. Але потім... — він стиснув кулаки, — потім влада їх зіпсувала, або просто виявила те, чим вони завжди були.

Він підвівся, підійшов до вікна, дивлячись у темряву ночі.

— Усе це час на чолі Суду стоїть одна людина. Себастьян Морено. — Ім'я прозвучало з такою ненавистю, що я здригнулася. — Він не просто лідер. Він — втілення всього, що є найгіршим у нашому світі, чисте зло без жодної краплі добра чи співчуття. Я бачив багато монстрів за своє життя, Міа, але Морено... він інший. Він не вбиває з люті чи страху. Він вбиває, бо вважає це правильним. Бо насолоджується владою над життям і смертю.

Віктор обернувся до мене, і в його золотих очах палало щось темне.

— А під його керівництвом — ціла армія вбивць. Срібні Мисливці, яких ти вже бачила — це квіточки, Міа. Просто навчені люди зі срібною зброєю. Справжній жах починається з тих, хто стоїть вище. — Він зробив паузу, наче збираючись з силами продовжити. — Срібнокровні. Люди, яким влили в вени алхімічно змінене срібло. Вони не відчувають болю, не знають страху, не мають жалості. Їхня кров — отрута для нас. Один подряпина, і ти повільно помреш в агонії, поки срібло з'їсть тебе зсередини. Вони живуть лише кілька років після трансформації, але ці роки присвячують єдиній меті — полюванню на перевертнів.

Я ковтнула, відчуваючи, як холод розповзається по спині.

— Але це ще не все, — продовжив Віктор, його голос став ще похмурішим. — Є ще фанатики. Люди, що поклоняються культу Морено, вірять, що він — месія, який очистить світ від "звірів". Вони добровільно стали матеріалом для експериментів. Дозволили калічити свої тіла, вживляти чужорідну магію, перетворювати себе на щось... неприродне. Все заради шансу служити йому.

— Хто... — голос застряг у горлі, — хто робить з ними це? Хто проводить ці експерименти?

Віктор дивився на мене довго, і я бачила внутрішню боротьбу в його очах.