Розділ 12: Клятва крові

Міа

Собор Святого Августина

Я відчувала його серцебиття під своїми пальцями.

Не метафорично. Не як спогад про танець, що врятував його життя. Я буквально відчувала, як серце Віктора Рейвена б'ється в його грудях, кожен удар відлунював у моєму власному тілі, наче ми стали двома половинками одного механізму. Моя долоня лежала на його грудях, там, де всього дві години тому була рана від срібної кулі. Тепер залишився лише блідий шрам, що світився слабким золотим світлом у темряві собору.

Ми втекли з пошматованої битвою "Луни Рохи" на світанку, коли небо над Маямі тільки починало забарвлюватися у відтінки рожевого та помаранчевого. Луціан привів нас сюди, до цього старого собору в історичному центрі міста, де кам'яні стіни, що пережили чотири століття, обіцяли притулок. Він зник, сказавши, що має організувати евакуацію решти зграї, залишивши нас удвох у величезному порожньому просторі, де кожен шепіт перетворювався на ехо.

Ранкове сонце пробивалося крізь вітражні вікна, розбиваючи світло на тисячі кольорових осколків, що танцювали на старовинних дерев'яних лавах. Запах ладану змішувався з ароматом старого дерева, воску від сотень свічок та чимось іншим — металевим присмаком моєї власної крові, яку я відчувала на язиці після магії, що майже вбила мене.

Віктор стояв біля вівтаря, спиною до мене, його постать вимальовувалася чіткою чорною тінню на тлі різнокольорового світла. Його плечі були напружені, м'язи перекочувалися під розірваною сорочкою, що все ще носила сліди нічної битви. Я бачила, як його руки стискалися і розтискалися, наче він намагався втримати щось нематеріальне, щось що вислизало крізь пальці.

— Віктор, — мій голос пролунав надто голосно в тиші собору, розбився об високу стелю і повернувся до мене сотнею відлунь.

Він не обернувся. Але я відчула, як його серцебиття прискорилося. Моє власне прискорилося у відповідь, синхронізувалося з його ритмом, і ця синхронність була водночас чарівною і лякаючою.

— Ти не повинна була робити це, — промовив він нарешті, його голос був хрипким, виснаженим. — Танець Зцілення... Міа, ти віддала частину свого життя. Твоєї сили. Твоєї магії.

Я зробила крок до нього, мої босі ноги торкнулися холодного кам'яного полу. Десь у хаосі втечі я втратила своє взуття, і тепер кожен крок відгукувався прохолодою, що піднімалася від давніх плит, що пам'ятали молитви тисяч людей.

— А ти не повинен був ловити кулю, призначену для мене, — відповіла я, зупинившись за два фути від нього. — Освячене срібло. Ти знав, що воно тебе вб'є.

Тепер він обернувся, і те, що я побачила в його очах, змусило моє дихання перехопитися. Золоті іриси палали так яскраво, що здавалося, вони випромінюють власне світло. Але це було не лише світло звіра всередині нього. Це було щось глибше, старіше. Магія, яку я випустила на волю, коли танцювала між життям і смертю, жила в нас обох, з'єднуючи невидимими нитками.

— Я знав, — визнав він просто. — І зробив би це знову. І знову. Стільки разів, скільки потрібно.

На моєму правому зап'ясті спалахнув біль — гострий, пульсуючий, наче хтось приклав розпечене залізо до шкіри. Я прихопила зап'ястя лівою рукою, відчуваючи, як під пальцями пульсує щось невидиме, щось що намагалося пробитися назовні.

— Це мітка зв'язку, — сказав Віктор, роблячи крок до мене. Його рука піднялася, обережно відвела мої пальці від зап'ястя. — Вона з'явиться повністю протягом наступних годин. Півмісяць, переплетений з іншим півмісяцем. Символ того, що наші життя більше не належать лише нам. Наша зустріч була тільки початком. Поцілунок посилив зв'язок, а твій танець Зцілення зробив його непорушним. 

Я дивилася на його обличчя, на різкі лінії щелеп, на губи, що торкалися моїх всього кілька годин тому, і відчувала, як щось усередині мене тріщить і ламається. Не біль. Не страх. Щось інше. Останні бар'єри, що я будувала навколо свого серця з того дня, коли вирішила піти від Мігеля, коли вирішила, що більше ніколи не дозволю нікому наблизитися настільки, щоб мати силу зруйнувати мене.

— Я відчуваю тебе, — прошепотіла я, притискаючи свою долоню до його грудей, туди, де серце билося в такт моєму власному. — Твій страх. Твій гнів. Твою... любов.

Останнє слово прозвучало майже як запитання. Віктор накрив мою долоню своєю, його шкіра була гарячою, майже обпалюючою.

— Так, — відповів він без вагань. — Любов. Я люблю тебе, Міа Вега. Кажу це тепер, поки ми ще можемо обрати. Поки ще є шанс відступити. Бо цей ритуал поєднає нас, як істинну пару.

— Відступити? — Я ледь не засміялася, але звук вийшов більше схожим на ридання. — Після того, що ми зробили? Після того, як я віддала тобі частину свого життя? Після того, як ти прийняв смерть за мене?

Він підняв мою руку до своїх губ, поцілував пульсуюче зап'ястя з такою ніжністю, що моє серце стиснулося.

— Цей древній ритуал — промовив він тихо, але кожне слово лунало з вагою віків, — старіший за Суд Вовків, старіший за саму цивілізацію — він завершить наше перетворення і стане останнім кроком перед ритуальним танцем Місячного Серця і Місячного Мисливця. Якщо ми виконаємо його, вже ні смерть, ні час, ні магія будь-якої сили у цьому світі не зможуть розлучити нас. 

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти повний зміст його слів.

— Я готова! — відповіла без жодного сумніву. 

Віктор відпустив мене, відступив на крок. Він простягнув руку до внутрішньої кишені пошматованої куртки і витягнув ніж. Не звичайний ніж — лезо світилося слабким срібним світлом, але це не було звичайне срібло, що випалювало перевертнів. Це було щось інше, щось давніше.

— Місячна сталь, — пояснив він, перевертаючи ніж у руці так, що світло з вітражів заграло на лезі. — Викувана в ніч повні три століття тому. Освячена кров'ю старших альф та сльозами останніх жриць Місячного Серця. Я зберігав її в Луна-Роха для... для чогось особливого. Луціан віддав мені його, коли проводжав нас.