18 глава

Вибачення батьків

Все закінчилось. До мене підійшов фотограф.

- Карино, можна я вас сфотографую

- Навіщо?

- Це для університетської газети

- Ну, добре — я посміхнулась. Фотограф зробив декілька фотографій. Пообіцяв мені їх вислати на пошту. Я роздивилась залу. Батьків та братів вже не було. Їх наче вітром здуло. Зрозуміли, що були неправі... мабуть. До мене підійшов Назар.

- Ти молодець, вітаю тебе

- Дякую, коханий

- Може відсвяткуємо перемогу?

- Я тільки за

- Тоді ходімо у ресторан. Я столик замовив

- Столик замовив? З приводу моєї перемоги?

- Так. Ще вчора. Я вірив, що ти переможеш

- Зрозуміло. Тоді ходімо, от тільки переодягнусь

Я швиденько переодяглась. Ми пішли у ресторан.

Святкували ми цю перемогу дуже довго. Засиділись у ресторані до його закриття. Все розмовляли та сміялись. Під кінець вечора мені подзвонила мама. Я зі здивуванням подивилась на телефон.

- Хто дзвонить? — запитав Назар

- Мама. Хм, що вона хоче?

- Візьми слухавку

- Добре

Я взяла слухавку. Зразу почула мамин голос.

- Доню, привіт

- Привіт. Ти щось хочеш?

- Так. Можеш завтра приїхати до нас?

- Навіщо?

- Нам треба поговорити з тобою

- Добре — я навіть питати нічого не стала, бо здогадуюсь, про що вони хочуть зі мною поговорити — тоді до завтра

Я поклала слухавку. Розповіла Назару, що поїду до батьків. Назар сказав, що поїде зі мною. На що я здивувалась. Завжди відмовляється, а тут сам захотів поїхати. А я й не проти.

Наступний день.

Я прокинулась о сьомій ранку. Розплющила очі та не змогла вже заснути, хоча намагалась. Мені здавалось, що годинник, який висить на стіні дуже голосно працював, тобто стрілки голосно йшли. Посидівши у телефоні хвилин зо тридцять, я нарешті встала. Спочатку вмилась, а після почала робити каву. Назар, мабуть, через запах кави прокинувся. Він підійшов до мене.

- Ну, як так можна?

- Що? — з непорозумінням спитала я.

- Робити каву, запах просто неймовірний — Назар поцілував мене у губи.

- Я знаю. Ось тримай чашку. Тут саме так як ти любиш. Кава з вершками та пів чайної ложечки цукру

- Дякую — він взяв чашку та зробив ковток — ммм... яка смакота. А собі зробила?

- Авжеж... Йди вмивайся та поїдемо до батьків. Мама мені написала, що вони на нас чекають — я зробила ковток своєї кави

- Так рано — Назар подивився на годинник — зараз всього восьма

- А ти забув скільки їхати? Нам їхати півтори години

- Точно. Тоді піду вмиватись

Ми зібрались та поїхали до моєї сім’ї. Їхали ми дійсно довго. Але коли вийшли з автобуса аж краще стало. А то вкачало сильно. Та й з усіх сторін люди давили, бо ж час пік.

Подзвонила у двері квартири. Мама неначе під дверима стояла, бо відкрила миттєво.

- Привіт — мама посміхнулась — проходьте дітки. Не стійте біля дверей

Ми зайшли у квартиру. Зняли своє взуття. Пройшли на кухню. На кухні вже сиділи за столом тато та брати. Всі зависали у своїх телефонах. Перша на кухню зайшла мама.

- Хлопці, відірвіться від телефонів. Карина приїхала

Всі зразу відклали телефони. Ми з Назаром сіли за стіл. Мама в цей час на стіл поставила чашки, чайник з чаєм та тістечка.

- Як ми раді, що ви приїхали — почала розмову мама, коли сіла за стіл. А після налила всім чай

- Це правда — додав тато.

- Навіщо просили приїхати?

- Як навіщо? Скучили за тобою

- Ну так, давно не бачились — з сарказмом сказала я.

- Вчора не встигли поговорити, мали швидко піти, бо нас запросили у гості

Я думаю, що це тільки відмазки, аби не казати правду.

- Зрозуміло

- А взагалі, ми хочемо поговорити про твій конкурс та перемогу у ньому

- Що?

- Я вважаю — почав тато — що ти молодець

- Так. Недарма ми тебе відвели у гурток балету

- Ви що хочете просити вибачення?

- Саме так. Вибач нам, будь ласка — сказав Костя

- Ми не повинні були скептично ставитись до твоїх танців

- І все? Все що ви можете сказати?

- Ні. Ми тебе підтримуємо

- Вже підтримуєте? Пробачте звичайно, але це треба було робити раніше. А не тоді, коли побачили мене на конкурсі та мою перемогу

Я подивилась на всіх. Вони сидять і дивляться всі на мене. Дивляться неначе здивовано. Тільки Назар дивився на мене звичайним поглядом.

- Скажете, що Карина не права? — запитав Назар у батьків

- Вона права — сказав Андрій пошепки, але я все ж почула його фразу.

Розмова з батьками вийшла така собі. Вони весь час поки ми розмовляли виправдовувались та хвалили мене. Про амулет згадали, як він з мене злетів. Пробачу я їх? Навіть не знаю. Тільки зараз зрозуміли, що я можу досягнути успіху. І, що дійсно балет це моє. Але, те, що тепер вони мене підтримують, це приємно.

Після того як ми посиділи у батьків, поїхали додому. Вирішили час приділити тільки собі. Подивитись фільм та поїсти смаколики, які купили по дорозі додому.