1 глава

Сім’я

Я сиджу за столом зі своєю сім’єю. З сім’єю, яка зовсім мене не розуміє та не підтримує. І це жахливо, адже так хочеться їх підтримки. Але її немає.

Тато суворо подивився на всіх. А після поставив своє питання, яке він задає нам кожен тиждень, а саме у п’ятницю

- Діти, як справи в інституті?

- Все нормально — сказав Андрій та зітхнув. Бо сам розуміє, що у нього все погано. Та ніколи цього не каже. Тато подивився на нього.

- Андрію, у мене на тебе великі плани

- І, які ж? — запитав брат. Тато сказав це вперше.

- Я хочу, щоб ти став знаменитим лікарем

- А, то ти хочеш, щоб Андрій став тобою — сказала я.

- Що ти маєш на увазі? — тато подивився на мене

- Ти сам це добре розумієш. А для всіх скажу, тато сам лікар. Але не досяг своєї мрії. А зліпити з Андрія знаменитого лікаря ще можливо

Тато кинув виделку у тарілку та подивився на мене злим поглядом. І він чудово розуміє, що я права на сто відсотків.

- А, що у тебе? Як справи?

- У мене все чудово. Оцінки лише п’ятірки. А завтра йду на репетицію

- Знову?

- Так, мені подобається такі танці

- Ех, пропаща ти — сказала мама

- Чому це?

- Ну, дивись — почала мама — Андрій вчиться на лікаря, Костя вчиться на юриста. А ти? Хочеш стати балериною

- І, що з того? Мені це подобаються. Дякую за вечерю — сказала голосно я, кинула виделку в тарілку та пішла у свою кімнату. Ніхто мене не намагався зупинити, як це завжди буває. Тільки почула діалог батьків.

- Ти її не зупиниш?

- А, сенс? — запитала мама — вона все-одно буде робити так, як їй це подобається

Я зайшла у кімнату та зачинила двері на ключ. А після лягла на ліжко та закрила долонями обличчя. Батьки мене не розуміють. Та як вони мене зрозуміють, якщо вони далекі від цього. А саме від танців.

Трохи розповім про себе. Мене звати Карина Матвієнко. І мені двадцять років. Я на першому курсі інституту “Культури та мистецтва”. Цей інститут мені дуже подобається. Та друзів у мене там немає. Хоча я комунікабельна. Але єдине, у мене є вороги. Ось їх я встигла завести. Завтра черговий раз я їх побачу. Ненавиджу їх! А ще мені не подобається моя сім’я. Батьки до братів відносяться добре. Вони для них просто ангели. Хоча це зовсім не так! Вони до речі старші за мене. Андрій на три роки, а Костя на рік. А я для батьків як тягар на шиї. Але я не така. Я займаюсь балетом, а ще я заробляю. Працюю офіціанткою у дорогому ресторані. І платять мені дуже хороші гроші. Ще у мене є хлопець, Назар. Але останнім часом стосунки у нас не дуже. Віддалились ми один від одного. У нього своє життя, а у мене своє. Він займається плаванням. Практично завжди на зборах, змаганнях та на тренуваннях. На мене часу не дуже багато залишається. Тому й віддалились. І зараз він на черговому змаганні, десь там в Австрії. А я тут, дома. Назар мені на цьому тижні взагалі не писав, а тиждень майже закінчився. Забув він мене напевно. Але я про нього ні. Та дзвонити я йому перша не буду, бо горда.

Я відкрила наш чат з Назаром і побачила слово “Пише”. Він про мене не забув. У мене з’явилась посмішка на обличчі. І дійсно за декілька секунд я побачила повідомлення. “Каринко, привіт, дорогенька. Як у тебе справи?” І до цього повідомлення прикріплена фотографія. Він на ній усміхнений та з золотою медаллю на шиї.

“У мене все добре. Молодець, вітаю. Це здається вже сьома твоя золота медаль”

“Дякую, так і є, сьома. А як там твої танці?”

“Добре, завтра репетиція, а батьки як завжди”

“Дорогенька, я тебе підтримую. А на батьків наплюй”

“Дякую. Але я не можу на них наплювати”

“Ну, хоча б не бери їх слова близько до серця. До речі, я вже після завтра повертаюсь. Тому скоро побачимось”

“Постараюсь. Вже чекаю”

“Все, мені треба бігти, бо вже кличуть. Цілую міцно”

“І я тебе цілую”

Я посміхнулась та поклала телефон на ліжко. Все ж не забув. І на конкурсі переміг. Завжди займає перші місця. У Назара вже сім золотих, три срібних та одна бронзова медалі. Бронзу він отримав на своїх перших змаганнях. Він тоді засмутився. Та я його підтримала, сказала, що він все ж увійшов в трійку переможців. Він заспокоївся, а після почав ще більше тренуватися та на змаганнях займати перші місця.

Я відчула, що біля моїх дверей хтось стоїть. Я встала з ліжка. Та підійшла до дверей. І в них постукали.

- Доню, вийди до нас

- Навіщо?

- Є розмова

- Я не хочу

- Будь ласка, вийди — я знаю, що батьки від мене так не відчепляться. Тому довелось вийти.

- Що хочете?

- Сядь — сказав тато та показав на диван. Я сіла на диван, а вони на крісла. Що мама, що тато на мене уважно дивились.

- Про що говорити будемо? Яка тема на цей раз?

- Твої танці — сказала мама

- Танці?

- Так, займись нормальною справою. Піди краще вчитися в інший інститут. Ми тобі вже вибрали спеціальність

- Що?! Якого дідька?! Мені подобається цей інститут! І ця спеціальність!

- Ця спеціальність не серйозна

- Розкажіть це комусь іншому! А мене ви не переконаєте. І, я взагалі, навіть, запитувати не буду, яку спеціальність ви мені обрали. Все я пішла!

Розмова як завжди не змінюється. Напевно ніколи не зміниться. А хотілося б, щоб вони хоч раз сказали “Доню, ти молодець. Ми пишаємось тобою”. Але ці слова тільки мрії й ніщо більше... на жаль. Я зайшла у кімнату. Закрила на ключ двері. Впала на ліжко. І мене накрила хвиля сліз. Набридло мені з ними жити, що хоч квартиру винаймай. Хм, а це не погана ідея. Гроші у мене для оренди є. Для квартири-студії вистачить точно. Все досить плакати. Я витерла сльози, сіла за комп’ютер та почала шукати квартиру. Спонтанна ідея, завжди хороша. Я завжди так думаю, бо це працює. Тож зніму собі квартиру та не буду мучитись і вислуховувати думки батьків!