Глава 8

Війна дійсно забрала багатьох горинців і ліранців. Війна через ресурси перетворилася на справжню м’ясорубку, особливо після того, як якийсь горинець убив старійшину ліранців. Помста застилала очі. Вони не бачили нічого навколо, а в голові звучав голос старця, що помирав.

Під руку потрапляли всі: чоловіки, діти, звірі… Вони просто вривалися до будинків і нікого не залишали живим.

Аміра з жахом пам’ятає той день, коли до їхнього будинку зайшли кілька ліранців.

Брат і чоловік Аміри та Наї встигли сховати жінок і свого хворого сина в надійному місці, де їм довелося довго перебувати в заточенні. Але самі брат і чоловік врятуватися не змогли.

Коли Аміра виглянула у невелику щілину, вона побачила, як рука ліранця вже занесла меч над її братом Кайраном. Жінка не бачила обличчя тієї людини, але запам’ятала його очі. Їх неможливо забути. Блакитні… А в них замість безкрайнього космосу чи неба — лише жорстокість і гнів…

Чоловіка взяли в полон. Більше вона його не бачила й навіть не знала, чи він живий.

Хвороба малюка прогресувала. Йому не вдалося вижити в тих страшних умовах… Адже був потрібен лікар. Але де там? Усе було розгромлено…

І ось тепер, через кілька років, вона повернулася до рідної сестри, але так і не змогла забути. Рана кровоточила щоразу, коли вона чула слово «ліранець»…

І ось, ніби знущання долі: людина, яка того дня позбавила її всього, тепер сватає свого сина?

Ні. Вона не скаже нікому. Ні Наї, ні Норену! Не можна говорити нікому!

— Минуле має залишитися в минулому… Адже так? — запитала Аміра, сидячи біля могили брата й сина.

Могили чоловіка не було. Був лише вівтар… У його кімнаті, в їхньому будинку, який дивом не постраждав…

 Наступного дня родина Тарена  прийшла до ринку. Вони були щасливі, але тепер перед ними стояло нове випробування.

Щойно сім’я зібралася йти, як їх зупинили знайомі продавці.

Коли вони підійшли ближче, продавчиня тканин зустріла їх широкою усмішкою.

— Ой, дивлюся, усмішки й досі не сходять з ваших облич! Невже  Ная перестала бути впертою й усе-таки погодилася?..

— Так на щастя, нарешті дала згоду! — гордо відповів Дарек.

Жінки переглянулися.

Продавчиня посуду взяла вазу й уже хотіла поставити до неї квіти, але Сайла, зупинивши її, тихо сказала:

— Але є одна умова…

Продавчиня на мить завмерла з вазою в руках, а потім лише фиркнула, жбурнула її на землю, та з гуркотом розлетілася на друзки. Після цього вона абсолютно спокійно дістала люльку, набила її тютюном, закурила випустивши густу хмару диму.

Продавець книжок сидів, читаючи книгу, і навіть не звернув уваги ні на розбиту вазу, ні на галас навколо.

— Тепер доведеться довести… і станцювати танець Артоган, — з розчаруванням промовила Сайла.

Продавчиня тканин сплеснула руками.

— Та ви тільки погляньте на них! Ні, ну ви чули? «Довести»! Та хіба можна довести те, що ллється потоком любові з твого серця? Хіба це взагалі потребує доказів?

— Артоган?.. — задумливо мовила продавчиня посуду. — Це дуже старий, давно забутий танець. Його танцювали ще до війни. Але людина, яка знала його, зникла разом із тією страшною м’ясорубкою, на яку перетворилася війна… І тепер вже нікому його згадати. Напевно, багато хто навіть назву забув…

— А танець усе ще існує, — несподівано озвався продавець книжок, відклавши книгу. — Просто чекає на того самого танцівника, який подарує йому нове життя.

Усі здивовано подивилися на нього. Здавалося, він уперше за дуже довгий час заговорив.

— Але є одне «але». Цього танцю не можна просто вивчити чи повторити. Він приходить лише до того, хто відкриє його в самому собі. І знаєте що?.. Я готовий посперечатися, що він чекав саме на вас, юначе.

Чоловік уважно подивився на Тарена.

— Якщо ви справді кохаєте одне одного й готові довести, що гідні станцювати Артоган, тоді я готовий навчити вас. Але одразу попереджаю: шлях буде дуже довгим.

Він простягнув руку.

— Через три дні чекаю на вас тут. Саме звідси ми вирушимо в подорож. Ну що, по руках?

Не вагаючись ані миті, Тарен потиснув його руку.

Домовившись, родина вирушила додому, щоб почати готуватися до майбутньої подорожі сина.