Танцюрист помирає тричі

Захопливе відчуття окутує тіло і душу, коли вперше приходиш на заняття, потім на перший концерт, потім конкурс… Це відчуття можна порівняти з першим коханням. Те, як в животі майорить прохолодне, приємне хвилювання, а в душі й свідомості панує страх та солодке передчуття перемоги. Перемоги над світом. Спогади цієї прекрасної миті моєї історії, до самої смерті залишаться в моєму серці.

Злітаючи над сценою й головами глядачів, серед до болю знайомого колективу у світлі яскравих прожекторів спрямовані прямо в мої очі, повністю осліплюють мене так, що я не бачу навіть власних ніг. Через захоплення та емоції, моє тіло тремтить все гірше, змушуючи мої рухи виглядати більш плавними й чіткими на сцені та безпорадно тремтячими після. Музика омиває залу, чую як хтось вигукує, хтось мовчить, а музика нескінченно грає. Очі журі спрямовані прямо в мої. Але я цього не бачу. Я в трансі. Тіло здається настільки легким, що можу злетіти до неба, а думки розлетілися ніби після першого поцілунку. Мабуть, саме тоді я закохалася в танець.

Цілих 10 років нескінченного задоволення та болю в м’язах – почувалася живою. І ось, екзамен, перед отриманням свідоцтва та моїм першим випуском з музичної школи. Це було настільки просто, що аж смішно. Та… Я не думала що саме тоді помру вперше.

 Випускний… Я граю на фортепіано завершальну композицію та мій колектив викликають для видачі свідоцтва про закінчення школи у сфері хореографії. Вони окупилися. 10 років фізичного болю, душевного блаженства та емоційного виснаження.

Тримаю в руках цей клятий документ, який ламає мене прямо на сцені. Я сміюся, не знаючи, що це можливо істерика. Адже саме з того дня все скінчилося.

Наступна смерть приходить коли я стаю глядачем. Тільки глядач… Вже не на сцені. Тепер, я маса, як і всі інші глядачі. Бачу як сцена гарцює під іншими ногами. Ті, що не вкладають в танець душу. Це мене розбиває. «Я можу краще… я можу краще! Пустіть мене туди!» - кричить душа, але мозок не слухає. Тиша.