֍ 36 ֍

«Раз, два, три; раз, два, три; раз, два, три». Десь на периферії свідомості Яна, за звичкою, ще відраховувала такт. Цей розрахунок був тихим мов шепіт вітру чи звук хвиль, що накочують на берег, утворюючи пінну шапку. І цей рахунок не відволікав, лишень доповнював картину її умиротворення й моменту щастя.

Вона кружляла з Левом у віденському вальсі, по начищеному паркету у яскраво освітленій залі. Поруч були й інші пари, а ще судді, які прискіпливо щось видивлялись і фіксували в планшетах, та всі вони вже не мали значення. Віденський вальс був п’ятим в черзі, тож це останній танець в їх конкурсній програмі. Позаду місяці виснажливих тренувань в бажанні вивчити й відшліфувати кожен рух, кожен вигин і навіть вираз обличчя. Позаду муки вибору й пошиття вбрання, обирання зачіски й взагалі всього образу. Вже завтра можна буде виспатись, адже не треба буде, як сьогодні, вставати о четвертій ранку, щоб о п’ятій вже бути на місці, аби зайняти гарні місця для перевдягання, встигнути зробити розминку і потренуватись на незнайомому паркеті. Більше не має страху щось не встигнути чи зіпсувати костюм чи зачіску, макіяж. Віденський вальс став апофеозом її старань – вона саме там де мусила й хотіла бути. А поруч з нею найкращий, коханий хлопець, який впевнено веде її у танці, курсуючи серед інших пар, мов серед ворожих кораблів. Лео вклав своє волосся гелем і разом з бальним костюмом, його образ нагадував джентельмена 20-х років минулого століття. І Яні було легко повірити, що вони вже не на конкурсі, а на якомусь світському рауті. На обличчі дівчини з’явилась легка посмішка, яку побачив її партнер. Лео погладив її спину великим пальцем руки, так щоб не змінювати позицію, а ще підморгнув, чим на секунду вийшов з образу зібраного і серйозного юнака. 

Музика завершилась, якраз на моменті підтримки – Яна відхилилась максимально далеко від партнера й виставила ногу назад. Це була гарна завершальна точка. 

Кілька хвилин і вони дізнаються, чи увійшли у фінал. 

Яна і Лео вже стояли сьогодні за межами паркету й вслухались до слів суддів, що оголошували результати. Номер їх пари вже лунав сьогодні, коли вони разом з ще 20 парами, увійшли у півфінал. Вони вже тримались за руки в німому жесті підтримки і стрибали від радощів. Тож і зараз застигли в очікуванні. 

Лев тримав її за руку і помітно нервував. Позаду них стояла їх тренерка Алла Дмитрівна, яка переживала не менше за своїх підопічних, тим паче, що вболівала за всіх своїх учнів, які подекуди конкурували один з одним за призові місця.

Всього шість пар увійдуть у фінал. Серед учнів Алли Дмитрівни вони були єдиною парою, що приймала участь в класичному конкурсі. Від того було легше, але й відповідальності більше.

На середину зали вийшов суддя в гарному костюмі, схожому на фрак, й почав зачитувати номери пар. Яна відчувала напругу й хвилювання. Це мить, яка може стати моментом їх перемоги. Її перемоги. Адже вона доклала стільки зусиль – починаючи від дурнуватої ідеї спокусити хлопця, щоб він став її партнером, і завершуючи роботою помічниці тренера, яка дозволила оплатити членський внесок і частину костюму (більшу частину грошей дали батьки, мама наполягла, що так хоче показати їй, що приймає її вибір і підтримує його). 

- 123, 141, - суддя почав оголошувати номери пар, які увійшли у фінал, - 220, 226, 231, 241.

Розчарування, судомний вдих, її нігті болюче втиснулись у шкіру хлопця, та жоден мускул на обличчі не видав її гіркоти. Ця мить не стала миттю перемоги. Їх номер не назвали.

Лев повернув її до себе обличчям, заглянув у вічі й обійняв.

- Ми спробуємо наступного року. Ми ще переможемо, я тобі обіцяю.

Яна стримувалась, бо не можна плакати, коли на обличчі стільки косметики. Вона розуміла, що її очікування були марними, адже їх шанси на перемогу ще на початку були низькими, вони тільки встали в пару, класична програма – це не її сильна частина, а Лео мав велику танцювальну перерву. Вихід у півфінал вже був не аби яким досягненням, але саме після цієї проміжної перемоги, вона повірила, що і фінал для них є можливим й реальним, але не сталося. Але чи варто рюмсати? Аж ніяк. В решті решт, це лише конкурс, один із багатьох, які в неї були і ще будуть. Тож вона підняла погляд на свого хлопця, посміхнулась із вдячністю і легко його поцілувала.

- Обов’язково спробуємо, - впевнено промовила. Та головну перемогу я вже отримала.

Говорила вона про кохання, чи про підтримку батьків, або ж про впевненість у собі й своєму баченні майбутнього, яке відстояла, а може й про усе разом; вона вирішила не уточнювати. Яка різниця? 

До них підійшла Алла Дмитрівна і по черзі обійняла кожного.

- Я хочу щоб ви знали, що я вами дуже пишаюсь. Ви багато працювали і досягли гарних результатів. Це об’єктивно. Я тільки но дивилась бали суддів – ви були восьмими. Ще два місця і ви б були у фіналі. Скажу відверто, я такого не очікувала. Це ваша особиста перемога. Перемога у змаганні з собою. 

- Дякую, - ледь стримуючи сльози, прошелестіла Яна, знову опинившись у обіймах тренерки, - дякую Вам за усе. 

Більше їм тут ніщо не тримало. Яна була чесною із собою, тож робити вигляд, що переживає за когось зі старшої групи, вона не хотіла. Вони з Лео почали пробиратись до виходу з зали й не очікувано натрапили на Ярика. Він був у яскравій сорочці, яка гарно мерехтітиме під штучним світлом на паркеті, світле волосся хлопця, було добре змащене гелем і зв’язане у маленький хвостик. Лео хотів прикрити Яну собою, проте не встиг.