бездомні міста

мій код - «+38 044».
моє друге ім'я -
свобода від пут, -
навіть in articulo mortis 
тотальної втрати,
зашторивши вікна,
зачинивши всі двері,
для людей я, як і раніше,
лише божевільний шут.

серед ночі повстану
білої, 
мов лляне полотно,
все ще мирної,
за монолітною стіною
зі свинцю.
кривою руною на дно -
я випалю її на склі
позаминулої весни.

мій Führer загасить сірник 
і вимкне світло.
недосвастикою на спині
перекреслений хрест.
коматозно слабкий 
замліє на стінах відблиск.

цей світ, на жаль, realitat est.

напівсон.
на кормі,
переплутавши щогли всі на кораблі,
заплітаючи в тугі коси вітер,
залишаючи розплавленим місто за містом,
нарізаючи сніжинки в липні
лезом крил стрижів.
як тоді,
пам'ятаєш?
минулої осені п'янкої
маніакально нав'язливою мрякою 
Дзвонів 
о 5й ранку,

а тепер лише органними 
трубами - ступнями 
в недо-рай,
Im Himmel,
аби стерти все,
що залишилося від принципів
разом зі сльозами, 
які присохли намертво,
і стіною між мною й людьми
залізобетонною
давно не камерною,
а скоріше concerto grosso 
чи й того більше.

випаленою травою
і сліпими вікнами
гіркоти.

стиглі цвяхи крові
вбиваючи в долоні
нового безіменного 
Бога,
астенічно блідого 
і виснаженого,
зв'язаного по дорозі
до Грааля священного
колючим дротом 
не під музику Вагнера 
або промови Геббельса,
а серед строкатої рябі
розривів снарядів
у власному черепі.

мій Führer закурить люльку,
зітхне неспокійно.
на вільне місто Північного Моря
опустилась гроза.
розкажи, мнемонічна пустота,
чи все так безнадійно?

кольору мармуру
200 сходинок в небо,
розпечене до червоного,
якщо в жилах твоїх застигає війна.

мій код - «+38 044».
набери його,
зачинившись в своїй квартирі,
щоб ніхто не бачив,
не знав,
не впустив у спогад...

ми напевно ще встигнем
відбути в останнім вагоні.