Розділ 1

Сім років тому

– Я не розумію, як ти могла завагітніти. Ми ж завжди користувалися контрацепцією! – випалив Захар, запустивши пальці в густе темне волосся.

Не такої реакції я очікувала від коханого чоловіка на звістку про вагітність, ага.

– Захаре…

Продовжити, поставити дурне запитання, а що він не радий, язик не повернувся. Не вистачило сил. І уточнити, що взагалі-то не завжди – теж.

Пальці, що почали тремтіти, судомно стиснули чорно-білий знімок УЗД. На ньому маленьке темне коло з цяткою скраю на зернистому тлі. Каблучка із діамантом – так це назвала лікарка. А я вже розмріялася, що Захар покличе мене заміж, коли дізнається…

– Ксю, я… – він підвів на мене погляд своїх крижано-блакитних очей. Дуже винуватий.

Удар серця, ще один.

– Я покликав тебе, щоб сказати, що…

Ще одна пауза. Ще кілька ударів серця. А потім судомний вдих. Виявляється, я вже давно не дихаю. Відтоді, як після слів про те, що я вагітна, обличчя Захара змінилося.

– Словом, Кароліна, вона… Ми з нею знову зійшлися.

Кароліна – це його колишня. Він із нею розійшовся за місяць до того, як ми познайомилися в інтернеті.

– Я зрозумів, що досі кохаю її, Ксю. Пробач.

І цей погляд. Крижано-блакитний і винуватий-винуватий. Просто мені в очі. Він її кохає.

Мені в обличчя наче окропом хлюпнули.

– Я тебе стільки разів запитувала, чи залишилися почуття. Ти казав, що ні, – почула я власний голос. – А ще казав, що кохаєш мене.

– Казав. Я намагався… Намагався її забути й не зміг. Пробач, Ксю. Я її кохаю. Збираюся освідчитися. А ти… Це було помилкою. Пробач.

– Припини постійно це повторювати! – закричала я.

– Ксю…

Простягнув руку, щоб торкнутися плеча, а я буквально відскочила. Не витримаю цього.

Захар шумно видихнув.

– Щодо дитини, – його голос став діловим.

Таким він розмовляв телефоном, коли йому телефонували з роботи. Захарові лише тридцять, а він уже створив успішний ІТ-стартап. Створив і продав. Я так ним пишалася…

Поліз у сумку, дістав звідти гаманець, а з нього кілька стодоларових купюр.

– Ось, візьми. Цього вистачить на аборт і на відновлення там чи на те, що знадобиться після, – тицьнув мені в руки гроші.

Слова – наче удар. Сильний, такий, що збиває з ніг, позбавляє здатності дихати.

– На аборт? – отупіло повторила я.

– Так, на аборт, Ксю. Ти ж розумна дівчинка й усе розумієш. Розумієш, що так буде краще, так?

Торкнувся холодними пальцями мого підборіддя. Цього разу відсахнутися не вистачило сил. Усі вони пішли на те, щоб не розридатися перед ним.

– Краще для всіх, Ксю. І мені шкода, що так вийшло, справді. Ти хороша дівчинка. Пробач.

Треба було жбурнути гроші йому в обличчя. Послати. Але я не зробила нічого подібного. Просто стояла й заціпеніло дивилася, як він розвертається і йде. Віддаляється. Виходить із лісопарку, зникає за поворотом.

Зникає назавжди.

Наші дні

– Мам, я не хочу до школи, – сказав Дем'ян, ховаючи очі.

Уже кілька днів я помічала, що син ходить сумний, але мої спроби з'ясувати причину були марними.

– Чому? – я присіла перед ним навпочіпки й зазирнула йому в очі. Великі й крижано-блакитні. Точнісінько такі самі, як у…

– Я там нікого не знаю…

– Ну як же нікого? А Макс? Ти ж із ним будеш в одному класі, – сказала я, поправляючи комірець його білої сорочки.

– Макс іще хворіє, і сьогодні його не буде.

– Оу…

Я з мамою Макса Мілою спілкувалася не надто близько, хоч наші сини й товаришували, тому цього не знала. Я їй чомусь не подобалася. Гадки не маю чому.

– Тобі страшно йти туди, де ти нікого не знаєш, так?

Дем'ян збентежено кивнув.

– Я тебе дуже добре розумію. У мене сьогодні перший день на новій роботі, і мені теж страшно туди йти, адже я там нікого не знаю. Боятися – це нормально.

– Дідусь каже, що справжній чоловік ніколи нічого не боїться!

– Дідусь помиляється. Дорослі теж можуть помилятися, пам'ятаєш? Важливо не те, боїться людина чогось чи ні, важливо, що вона робить у цей момент. Іде назустріч своєму страху чи ховається від нього. Ось я, наприклад, усе одно піду на нову роботу. Може, і ти підеш до школи?

Трохи подумавши, Дем'ян кивнув. Подумки поставивши собі за мету хоча б спробувати донести до тата, що не варто таке говорити дитині, я допомогла синові надягти рюкзак, кинула погляд на себе в дзеркало, перевіряючи, чи все гаразд із зачіскою та легким діловим макіяжем. Довгі русяві локони зібрані в об'ємний пучок на потилиці, кілька пасом обрамляють обличчя, тонкі стрілки ідеально рівні, помада з легким блиском робить губи вологими, персикові рум'яна освіжають обличчя. У поєднанні з чорною блузкою, бежевими штанами й такими ж бежевими балетками з чорними носками виглядає цілком пристойно для першого вересня в сина й першого робочого дня в мене. У великому банку, керівницею відділу продажів корпоративним клієнтам, між іншим.

Перша для мене настільки серйозна посада, а зарплата й поготів просто мрія.

До школи п'ятнадцять хвилин пішки – дуже зручно. На подвір'ї вже зібралися інші діти та їхні батьки.

– Ксю-ю! – до нас підійшла Маша, кума. – Вітаю!

Обійняла Дем'яна, поцілувала його в щоку.

– Ну що, дядьку, готовий?

Хлопчик розгублено кивнув.

Трохи осторонь чекали мої мама з татом.

– Ну нарешті! Телефоную тобі, телефоную! Ледь не запізнилися, – сказала мама.

Нахилилася, прискіпливо оглянула Дем'яна.

– Оксанко, ну чого ж ти так погано випрасувала сорочку, га? Скажуть, що якийсь нечупара…

Маша звично закотила очі.

– Нормально я все випрасувала, мамо, – глибоко зітхнувши, терпляче сказала я.

– Нормально їй! Гаразд, нумо сфотографуємося! – мама полізла в сумку по телефон.

Ми з Машею теж зробили кілька фото на свої телефони. Потім стояли й дивилися, як Дем'ян стоїть на лінійці – розправивши плечі й дуже намагаючись не показувати, що йому страшно. Я хвилювалася, але й пишалася ним. Своїм таким маленьким і водночас уже таким дорослим хлопчиком. А ще…